До Варязького моря-13

[stanislavskyi]

До Варязького моря-13
Двадцять другого червня на півдні загримотіло. Після полудня на острівці вже чітко чувся гул розривів снарядів та бомб. Але поки що то було далеко і гул бойовища долинав глухо. А наступного дня зранку залунало гучніше і ближче, але вже за дві години гул став стихати - або наступ захлинувся, або ж прорвали. В те, що захлинувся вірилося слабо, проте чим чорт не жартує, і група враз підібралася вся, готова до дії. Під вечір загримотіло ближче - оборона ворога прорвана і наші просуваються на північ, розчищаючи перед собою дорогу вогнем. Підтвердженням цього слугували дев’ятки наших бомбардувальників, які летіли на північ у супроводі винищувачів. Вечоріло, коли після дев’ятнадцятої години Автономов прийняв очікуваний сигнал, радист з армійського радіовузла вистукував безперервно “сто одинадцять”.
- Три одинички! - Випалив Автономов командирові групи. - Сто одинадцять!
Кияшко підвівся, якось особливо урочистий.
- Ну, хлопці, ось і наш час приспів. - Старший лейтенант глянув на небо в низьких темних хмарах. - З темрявою виступаємо, можливо, вночі дощик піде, або туман під ранок ляже. Все легше буде...
Вечірні сутінки лягли якось непомітно і вечір видався ясним, тільки вітер до ночі нагнав густі багатошарові хмари. Сутінки густішали і о десятій стало зовсім темно - хоч в око стрель!
- Пора. - Зовсім буденно сказав Кияшко. - Виходимо всі разом. Гайда...
Лишаючи острівець, група розділилася на дві частини, і в кожній був свій радист. Менша група під командою лейтенанта Барабаша мала переправитися на той берег і діяти з півночі. Більша група під командою старшого лейтенанта Кияшка рушила до мосту південним берегом.
Перед тим, як команду на марш дати, вишикував групу командир.
- Група, шикуйсь! - Скомандував Кияшко півголосом. - Пострибали.
Десантники вишикувалися, пострибали не в лад. Ніщо не гриміло ні у кого, не брязкало - всі бійці мали досвід десятків розвідвиходів, підганяти спорядження вміли.
- Колобок, Агроном - головний дозір. Агроном - старший. Іти слід в слід. Дистанція - три метри. Замикаючим йдеш ти, Пилиповичу. - Глянув на Карандевича старший лейтенант. І групі: - Вперед - марш!
Василь Карандевич на прізвисько “Старий”, кивнув і став збоку, пропускаючи групу. Він в групі диверсійній найстаршим був, тільки не за свій вік отримав сержант таке прізвисько. А тому, що старий - то старий, перевірений давно, надійний, значить, можна покластися у всьому.
Дозорна пара, прискоривши крок, пішла вперед, слідом за нею рушила решта. В нічних сутінках примарно хитається гілля дерев, густі крони ялин нависають на головою зеленими привидами. Вони йшли вузькою лісовою стежиною, яку протоптала звірина, стежина то петляла поміж дерев, то протискувалася чагарником, то круто забирала вгору, то різко стрибала вниз. Ліворуч потягнуло гнилим смородом - бездонна трясовина так і манила килимовою зеленню. Тільки вузька стежина, десь в долоню шириною, звивистою стрічечкою стелилася вздовж болотного провалля. Оступатися і тонути не рекомендувалося. Коли ж таке траплялося і хтось провалювався у трясовину, група зупинялася, бійця витягували і йшли далі.
В групу Кияшка входили крім самого командира ще дев’ять бійців: Фарін і Красовський - Агроном і Колобок - в головному дозорі, за півсотні метрів Михайло Харченко і снайпер Федір Шерстюк - Маляр і Полтава - розвідники-рейдовики, за ними сам старший лейтенант Кияшко - Балаклава, бо був родом звідти. За командиром радист Павло Автономов на прізвисько Ремарк, він вчився в літературному інституті, мріяв стати письменником і навіть писав невеличкі твори, які в час відпочинку зачитував друзям. За радистом ступали слід в слід Абрам Драк і Сашко Лященко - Історик і Ковбой, за ними лейтенант Микола Закутенко - Цукровар, до армії на цукровому заводі працював. Замикаючим йшов сержант Василь Карандевич - Старий. Він був найстаршим в групі, цієї зими йому виповнилося двадцять дев’ять років.
В другій групі з лейтенантом Сашком Барабашем йшли старший сержант Олексій Броніцький - Гуйва, другий радист, мінер Ваня Дзюбан на прізвисько Рафаель і двоє розвідників-рейдовиків Сергій Івченко - Біолог, і Микола Височенко - Затока, бо до війська жив у Скадовську, на березі Джарилгацької затоки. Коли він з’явився в роті, “Ти звідки?” запитав новачка Василь Карандевич. “З Скадовська, - сказав той, і пояснив: - це порт такий на березі Джарилгацької затоки”. Найменування це і на тверезу голову міг би вимовити не всякий, і ніхто ще не здогадувався, що прізвисько “Затока” прилипло до хлопця назавжди.
Група Барабаша вийшла до річки, за кілометр від мосту переправилася через неї і рушила лівим берегом. Йшли шпарко, не надто економлячи сили. До мосту підійшли з півночі, пропустивши перед цим потяг. В телячих вагонах-краснухах у відкритих проймах дверей сиділи червоноармійці - на фронт перекидали чергову порцію “гарматного м’яса”. За краснухами йшли платформи з гарматами в брезенті...
Група Кияшка вийшла до залізничного насипу і залягла неподалік крутого схилу. За планом, вони мали взяти патруль, який під ранок робитиме обхід. На сході позначився рожевим прочерком обрій, коли десантники почули розмірений перестук підошов по шпалах. Йшли двоє і про щось зрідка перемовлялися між собою короткими тихими фразами. Двоє диверсантів - Ковбой і Історик - притихли біля підніжжя насипу, пропускаючи патрульних. Ледве росіяни поминули Драка і Івченка, свиснув в повітрі тонкий мотузяний аркан, зашморг м’яко обвився навколо шиї заднього патрульного і смикнув його тіло вбік. Сашко Ляшенко майстер кидати аркан, він його називав “лассо” і у вільний час показував товаришам всякі трюки з ним. І прізвисько таке, бо слово “ковбой” не сходило з його язика лиш тільки хлопець в роті з’явився...
Ледь Сашко кинув свій мотузяний зашморг, Абрам Драк метнув малу лопату та й врубив її прямо межи плечі того, який трошки попереду йшов. Свиснуло в повітрі і звук такий, ніби кавун репнув, об землю гепнувши. А вже потім напарник його скотився під укіс придушений зашморгом мотузяним. І не встиг він до тями прийти, як над ним пика, густо щетиною заросла, нависла і рот небораці кацапському, що мав ось-ось тишу передсвітанкову розітнути криком несамовитим, його ж власною пілоткою заткнули.
- Пароль! - Пика, щетиною заросла, дихає патрульному в очі густим духом тютюновим і часником. І хижим оскалом зуби білі блищать, а на полірованому лезі кинджала світанок рожевим виграє.
То ж хотів би промовчати неборака, але губи самі собою: “Вологда...” прошепотіли.
- Тепер все залежить від вас. - Мовив Кияшко і негайно подумки облаяв себе за нестриманість.
- Не переймайтеся, командире, - блиснув в сутінках зубами білими Шерстюк, - хіба я вас коли підводив? Все буде так, як треба... навіть коли все буде навпаки! - Закінчив Федір звичною приказкою.
Десантники мовчки потисли командирові руку і неквапливим розміреним кроком почимчикували до мосту. Глухий перестук підбор віддалився і затих в далині. А група Кияшка залягла на схилі залізничного насипу біля дротяного загородження, очікуючи від Маляра і Полтави умовленого сигналу.
Двоє десантників: Харченко і Шерстюк йти неспішною розміреною ходою, як ходять звиклі до довгих піших переходів люди. Щоб видаватися за патруль начепили кашкети зелені і на груди повісили взяті у патрульних ППШ-41. Здаля та в сутінках червневого світанку їх можна було прийняти за патруль.
Вишка прорізалася на фоні рожевіючого на сході неба чітким чорним силуетом. Федір пропустив вперед Мишка Харченка і крокував тепер на крок позаду. Стволом донизу, по-мисливському, на лівому плечі висів його снайперський “майстерок”: спеціальний автомат А-10 “Скіф” з НСП - нічним стрілецьким прицілом. Автомат був розроблений на замовлення Департаменту Прикордонної Служби України для груп спеціального призначення, які боролися з озброєними контрабандистами, терористами і шпигунами. Контрабандисти широко застосовували автомобілі і мотоцикли - благо, українська промисловість з початку тридцятих масово випускала автомобільну і мотоциклетну техніку. І прикордонникам необхідно було мати зброю, яка могла б зупинити автомобіль, пробити двигун, борт, дверцята, які часто посилювали броньовими пластинами. А терористів разом з контрабандистами у двадцяті-тридцяті роки з боку Радянської держави до України поборники соціальної справедливості засилали регулярно. З початком війни ця зброя поставлялася і в частини спеціального призначення Головного Розвідувального Управління і в аеромобільні частини, розвідникам і снайперським групам в повітряно-штурмових і парашутно-десантних ротах...
- Стой! Кто идёт? Пароль! - Тихий владний голос пролунав десь згори, метрів за сто попереду.
“Патрульні” зупинилися. Харченко зробив крок вперед, прикриваючи собою снайпера.
- Вологда! - Так само неголосно, як і запитали, відповів він.
Шерстюк миттю поклав ствол снайперського автомата, потовщений глушником, на плече товаришу. В нічний приціл Федько чітко бачив два силуети на фоні досвітнього неба. Приціл був новою розробкою Донецького оптично-механічного об’єднання. Його попередника снайпери не любили, старий приціл використовував підсвічування спеціального інфрачервоного прожектора і тому снайперу чи його напарнику доводилося тягати з собою чималеньку вагу акумуляторів і такого “щастя” всіма доступними способами снайпери-десантники намагалися здихатися. Новий же приціл мав електронний посилювач світла, він використовував підсвічення зірок та неба і тягати з собою важенні батареї для прожектора не було потреби.
Звичайно, можна було дістати вартових на вишці і раніше, але твердої впевненості не було, а професійний стрілець навмання не працює. Зате тепер... Дві голови в шоломах височіли над краєм. Снайпер злився зі своєю зброєю воєдино. Автомат смикнувся беззвучно раз-другий. Вилетіли в сутінки стріляні гільзи і зникли за краєм насипу. На вишці, за сто метрів, у одного з вартових голова раптом зникла, напарник його не встиг і здригнутися, за невловиму мить розлетілася на друзки й друга голова. Куля “Скіфа”, калібром десять міліметрів, вага її в двадцять грамів і початкова швидкість в двісті дев’яносто метрів на секунду - це страшенна сила, голова людини розлітається, ніби кавун, яким щосили гепнули об камінь.
Звук пострілу зі “Скіфа” схожий на глухий удар палицею по подушці, в тихому шумі вітру, що на світанку піднявся, його майже не чути. І навряд чи чули постріли на другій вишці по той бік річки і вартові біля зенітних кулеметів і землянок. Та все одно треба поквапитися. І десантники кинулись до вишки...
Маляр закинув штурмовий карабін за спину, діставши пістолет, клацнув запобіжником, драбиною на майданчик піднімався. Ковбой страхував його внизу, тримаючи під прицілом вишку. Однак пересторога була зайвою - на дощаній підлозі лежали два безголових трупи. Тепер групі сигнал ліхтариком. Блимнув світлом синім двічі на південь і на північ - це сигнал групі лейтенанта Барабаша. А увага снайпера вниз спрямована - на майданчик перед бліндажем, там вартовий має знаходитися. І на позицію зенітних кулеметів. П-х, п-х - кашлянув автомат, свиснули ледве чутно в повітрі кулі та стукнули гільзи по дошкам...
“Готові, - мовив тихо Шерстюк, - тепер отих на другій вишці...” Від першої вишки до другої сто п’ятдесят метрів, не більше. Та в окулярі прицілу Федір бачив тільки одну голову. “Стріляти? І коли другий вартовий спить на підлозі, а на нього звалиться безголовий труп? Зі страху підніме стрілянину, збурить всіх і без шуму не обійтися!” А група Барабаша вже помітила сигнал, вони йдуть по насипу до вишки...
Раптом Федько бачить в окулярі другу голову, очевидно, вартовий помітив, що хтось підходить до мосту з півночі, і ось-ось передсвітанкову тишу розірве гучна кулеметна черга. П-х, п-х - знову чхнув автомат, простукотіли об підлогу гільзи, просвистіли кулі в сутінках світанку і голови в окулярі зникли.
За хвилю з другої вишки засяяв синій вогник ліхтарика: коротким блимнуло двічі, пауза і три довших проблиски - отже, група Барабаша контролює правий берег, північну частину мосту.
Кинулися до бліндажів сірі фігури, стали біля дверей чекають сигналу. Але подавати його ще рано. Потрібно захопити танки, які прикривають своїми гарматами і кулеметами підходи до мосту. В групі Кияшка всі знають свої обов’язки, все розподілено заздалегідь, коли обговорювали варіанти дій.
За планом сержант Карандевич і лейтенант Закутенко: Старий і Цукровар, беруть танк і дзот на південному березі, Івченко і Височенко: Біолог і Затока - на північному.
Танк на пагорбі насипному з усіх сторін дротом колючим огороджений, проходу в огорожі немає. То яким чином до танка його бойовий розрахунок добирається. Тут все зрозуміло - критою траншеєю. А де вхід до траншеї? Правильно, біля дзоту. А в дзот як потрапити? Так само, критою траншеєю, що починається на позиціях зенітників. Карандевич і Закутенко вже там. Валяється лантухом, перечепившись ногами через станину зенітного станка, вартовий. Приціл снайпера точний - замість голови рвані клапті.
Ось і траншея. Зігнувшись, зникає Старий в темному прямокутнику. Ого! Вони тут, виявляється, ділові хлопці! Під ногами вгинається дощаний настил - це щоб не чвакати по багнюці в негоду і взагалі...
Відгалуження. В нього пірнає Цукровар, Старий очікує, приготувавши пістолет. За кілька секунд лейтенант повертається: немає там нікого, очевидно, кулеметний розрахунок дзоту в бліндажу відпочиває. Далі вже Старий першим йде. Танк над ямою поставлений. В ямі зруб з колод, вздовж стінок - ящики зі снарядами і цинки з набоями кулеметними. В проході на сіннику смугастому людина спить, вкрившись шинелею. В танк тільки через нижній люк дістатися можна, для цього людину потривожити доведеться.
Але не став Старий будити сплячого, тицьнув кинджалом коротко, там, де шия закінчується, де хребець з черепом з’єднується. Той і писнути не встиг. Тільки зітхнув полегшено, душу свою на волю відпускаючи. Чи так трапилося, що зітхання те почув напарник, чи може ще щось, тільки з люка відкритого голова розпатлана звісилася. Можливо, відблиск світла від ліхтарика побачив. Схопив Старий москаля за шию і донизу смикнув. Цього навіть кинджалом колоти не довелося, карк йому скрутив десантник.
Тепер руками схопився за край люка, ривком - всередину танка. Тут темно, як погребі, тільки прилади оглядові сіріють ранковим світлом. І нікого більше. Десь за дротом, на болоті, сонно квакали жаби, перекличку ліниву влаштувавши. Прикриваючи рукою, ввімкнув Старий ліхтарик, вів за променем стволом пістолета, готовий пострілом припинити всякий рух. Тільки в танку немає більше нікого.
Старий першим ділом відшукав механізм повороту башти і перевірив його. Башта танкова слухняно розвернулася спочатку в один бік, потім в інший. Цукровар підтягнувся в люкові і вже двоє в танку.
Зсередини його броньова коробка на склад боєприпасів схожа. В боєукладці снаряди до гармати - повний комплект, і магазини до кулемета ДТ. Снарядні ящики і цинки з набоями кулеметники в моторному відділенні і спереду - у трансмісійному, замість двигуна та коробки передач, і у відділенні управління, де має знаходитися механік-водій.
Лейтенант до перископу припав - однак ще темно було і він бачив на фоні неба лиш контур лісу. Розвернули башту танкову в напрямку на вишку і в ствол ліхтариком посвітили - тепер хлопці знають, що танк і дзот під нашим контролем. Тепер вони можуть спокійно решту гарнізону правобережного опорного пункту добити. А Старий розвернув башту стволом на південь і зарядили гармату осколковим. Тонка, як павутинка, стрілка прицільної марки лягла на путівець між болотом і залізницею.
Сигнал на вишці помітили і тим, хто біля землянок з гранатами причаївся, блимнули ліхтариком - починайте діяти! Разом в темні нутрощі землянок гранати полетіли, глухо вибухи луснули і з дверей дим смердючий назовні вибухова хвиля виштовхнула. Коли в малому об’ємі, в ґрунтовій ямі прикритій земляним дахом, півдесятка ручних осколкових гранат вибухне, вціліти шансів немає. Але десантники в дим той тротиловий пірнули і перевірили, чи дійсно нікого в живих не лишилося? В живих нікого не було, а хто з кацапів ще не віддав Богу душу і конав від осколкових поранень та контузії, тих добили милосердно, бо піклуватися здоров’ям супостата в тилу ворожому диверсантам зовсім не випадає.
Блимнув з північної вишки ліхтарик - група лейтенанта Барабаша і на тому боці порядок навела.
Сержант Василь Карандевич, приготувавши гармату до бою, танк тим часом обстежив.
Вогнева точка була зведена і облаштована з розумом. Навкруги болото і вирити в цьому насиченому водою ґрунті котлован для вогневої точки не було ніякої можливості. Тому залізницею ґрунту навезли та каміння і насипали пагорб. В тому пагорбі дзот звели: вкопали зруб, з таких хати в Росії зводять. Замість вікон три амбразури, основна і дві допоміжні: одна амбразура на південь вузькою щілиною спрямована, інша на північ, в та, що між ними, та болотний простір оглядає поглядом прищуленим недобрим. Навколо за півтора метри ще один зруб, простір між ними камінням заповнений. Зверху колоди в п’ять накатів і каміння шар метровий. Все землею засипане. До дзота траншея веде від позицій зенітних кулеметів, мілка, бо вода ґрунтова близько, та під вогнем, хоч і по коліно у воді, до пагорба дістатися можна.
Там, вже перекрита, вона до дзоту веде. В дзоті кулемет станковий “максим” зразка 1910/30 року на кулеметному столику і ручний кулемет ДП для стрільби з допоміжних амбразур, на стелажах запас набоїв в магазинах та коробках зі стрічками. Від дзоту перекрита траншея до танка підходить. Тому гарнізон опорного пункту без побоювання може непомітно під вогнем ворожим переміщуватися, коли допомога в якому місці потрібна буде. Основою опорного пункту є танк - нерухома вогнева точка з гарматою і кулеметом. Коробку броньову піхотного танку Т-26 - мотор, трансмісія, гусениці і взагалі ходова частина були відсутні повністю - поставили на зруб з колод. В зрубі тому склад боєприпасів для гармати танкової і кулемета з гарматою спареного.
Ні підійти близько, ні гранату докинути. Навколо пагорба міни протипіхотні нажимної і розвантажувальної дії та на розтяжках смугою суцільною, ще й дріт колючий на кілках в три ряди. Опорний пункт для захисту від атаки загону диверсійного зведений. Не взяти цей опорний пункт ні атакою піхоти, ні снарядами легких мінометів - а важкої артилерії у диверсантів за визначенням бути не може.
Зенітні кулемети і гармата танка на схід від насипу прострілюють простір на південь і північ. А такий самий опорний пункт весь простір з заходу вже по той бік насипу на північ і на південь контролює...