Untouchable. Післямова до концерту Korn в Києві.
Нам усім потрібні герої.
Люди, яких хочеться наслідувати, які живлять віру.
В дитинстві нас завжди виховують на ідеалах.
Хай то будуть відважні лицарі,
блиск чиїх обладунків не тьмяніє навіть,
коли закутаний у передсмертний морок.
Чий меч завжди гострий і на поготові,
а серце чисте і молить про гідний кінець.
Чи капітани кораблів, які не скорилисяні бурям,
ні громам, ні океанам,ні богам, ні демонам, ні людям...
Які бачили далекі землі, бачили світ
і бачили, що він не має краю.
Чи нехай молоді солдати,
що затуляють рану побратимам у окопах
і виціджують останні краплі води з фляги,
коли ті стискають фотографію юної дівчини
в закривавленій долоні.
Маленькими солдатика з олова вони втішали нас,
коли вдома нікого не було.
Чи може футболісти, боксери, гонщики,
які жмурилися від сліпучого світла прожекторів
під оплески мільйонів...
Кожен час приносить своїх героїв.
Багато років тому я знаходив прихисток в музиці.
Можливо, в трохи іншій,
ніж було прийнято слухати навколо.
Та музика гуртувала таких самих, як я.
Ми знаходили друзів через музику.
І себе.
Світ ширшав, але в певні моменти він завжди тримався купи.
В ті моменти, коли можна було прийти додому
і ввімкнути музику.
Голос співав для мене,
гітара гострими струнами висікала стіну
між мною, і всіма кривдами.
Барабанні постріли змушували сереце битися далі.
Ніяки виродкі в дворі, наркомани, міліціонери,
вчителі, які виривали душу за неправильно поставлену кому,
довге волосся, чи сандалі на босу ногу,
ніхто не міг зруйнувати ту стіну.
У мене був персональний охоронець -
Джонатан робив мене для них незламним,
робив мене untouchable.
Він був наче чимось далеким, неземним, міфічним,
але він розмовляв зі мною частіше за всіх, хто був поряд.
І от він ожив.
Стояв переді мною.
Рвав горло в мікрофон,
подавав руку.
В тисячному натовпі я полчувався наче в себе вдома,
14-річним юнаком, у своїй комірчині,
де ніхто не міг дістати мене.
Мені ніколи не було так затишно, так по-своєму.
Я був як риба, яку викинуло на берег,
а потім хтось знову підпихнув її до води.
Джонатан підпихав.
Концерт-одкоровення,
Концерт-відрада.
Щось, що згубилося в товщі років,
глибоко в мені,
в моїх особистих змінах і метаморфозах,
віднайшлося і виявилося незмінним.
Мої лицарі ожили.