По духу брат.
Зглянься, сину,
руками горе розведи,
бо як не стане України,
тоді не стане і біди.
І в щасті нелюдів пощербне
її державний меч і гнів.
І горе зітреться на мерву.
І відбіжить її синів
невірних потовч-потороччя.
За першим громом - відбіжить.
Хто ж їй води подать захоче?
Закриє очі хто - скажи?
Єси ти сам - з собою врівень,
один на сотні поколінь
високим гнівом богорівен,
хай, може, не ріка, а рінь,
важка занадто. Крик стоустий,
молінь столобих ти рука.
Ступай - майбутньому, назустріч,
і хай хода твоя легка
легкою буде. І не треба
жалких жалінь. І - задарма.
Тюрма не доросте до неба:
ще землю їстиме тюрма.
(Василь Стус, із циклу "Костомаров у Саратові", збірка "Зимові дерева")
***
Кілька Стусових ворожінь наніч - як ін'єкція проти почуття національної негідності. Він наче шепче із вибілених уже зараз сторінок - ні, не та ще Україна... Але буде й та. Бо ж чи дарма він гнив у своєму "квадраті чотири на чотири"? Де він взявзя взагалі - цей предтеча у краю терикон і шахт?
Стус - це наша плата за все, що маємо. Одні нації платять за випрямлені спини сотнями на площах, інші - тисячами у лісах. Ми заплатили найдорожчим - ми заплатили геніями і пророками, мовчки віддаючи їх на поталу катам.
Стус - це той клаптик гордості, яким цнотливо можемо затулити весь навколишній срам. Але чомусь не затуляємо...
Як на тлі Стуса, який так і вмер стоячи - але ніколи не впав - виглядають всі ті дисидентики, які живі-здорові жирують собі і понині? Чи ставлять вони свічку по ньому?
Стус - це поки незамолений гріх.
Замолюймо.
Стус наніч спустошує. Але наранок так хочеться заповнити ту пустку...
руками горе розведи,
бо як не стане України,
тоді не стане і біди.
І в щасті нелюдів пощербне
її державний меч і гнів.
І горе зітреться на мерву.
І відбіжить її синів
невірних потовч-потороччя.
За першим громом - відбіжить.
Хто ж їй води подать захоче?
Закриє очі хто - скажи?
Єси ти сам - з собою врівень,
один на сотні поколінь
високим гнівом богорівен,
хай, може, не ріка, а рінь,
важка занадто. Крик стоустий,
молінь столобих ти рука.
Ступай - майбутньому, назустріч,
і хай хода твоя легка
легкою буде. І не треба
жалких жалінь. І - задарма.
Тюрма не доросте до неба:
ще землю їстиме тюрма.
(Василь Стус, із циклу "Костомаров у Саратові", збірка "Зимові дерева")
***
Кілька Стусових ворожінь наніч - як ін'єкція проти почуття національної негідності. Він наче шепче із вибілених уже зараз сторінок - ні, не та ще Україна... Але буде й та. Бо ж чи дарма він гнив у своєму "квадраті чотири на чотири"? Де він взявзя взагалі - цей предтеча у краю терикон і шахт?
Стус - це наша плата за все, що маємо. Одні нації платять за випрямлені спини сотнями на площах, інші - тисячами у лісах. Ми заплатили найдорожчим - ми заплатили геніями і пророками, мовчки віддаючи їх на поталу катам.
Стус - це той клаптик гордості, яким цнотливо можемо затулити весь навколишній срам. Але чомусь не затуляємо...
Як на тлі Стуса, який так і вмер стоячи - але ніколи не впав - виглядають всі ті дисидентики, які живі-здорові жирують собі і понині? Чи ставлять вони свічку по ньому?
Стус - це поки незамолений гріх.
Замолюймо.
Стус наніч спустошує. Але наранок так хочеться заповнити ту пустку...