Ein Rückblick auf bittere Enttäuschung
Фінальна частина шпигунської трилогії Deutschland - 89, після 83 та 86.
Хоча знято майстерно (трохи змазана сентиментальністю кінцівка, як на мене, в агента Колібрі не мало б бути хеппіенду), поставив не дуже високу оцінку через неспроможність стати на позицію часу, в якому відбуваються події, сформулюю це так. Ні, мова не йде про якісь невідповідності в антуражі, аж ніяк. Атмосфера кінця 80-х подана бездоганно.
Я кажу про філософію цієї оповіді, так би мовити. Це не про 1989. Це про 2019. Це знято з гіркотою розчарування у політиці, в ідеалах ліберальної демократії та ринкового суспільства зокрема. Це знято у світі, оповитому глобальною кризою, з відчуттям безвиході та ідейного банкрутства.
Не треба перекладати з хворої голови на здорову. У 1989 було не так. Людство тоді справді жило новою надією, що дала привід Фукуямі створити концепцію "Кінця історії" (гаразд, радше, переіначити гегелівське її тлумачення). Це провина західної еліти, що вона спочила на лаврах і профукала той величезний кредит довіри, який було отримано за результатами перемоги у третій світовій (холодній) війні, а не повторила, вже на всепланетному рівні з новими, справді загальнолюдськими цілями, титанічне зусилля покоління своїх батьків, що у повоєнному світі 50-х змогло закласти підвалини Free World для половини людства. Що ж, це не вперше в історії, коли після вогню та води хтось не проходить ордалію мідними трубами.