*накипело*
Я не розумію. Я дійсно не розумію, чому за останній рік так зросла мода на нездоровий націоналізм. Чому треба бити себе у груди та надсадно голосити, що ти - щирий українець, і тому не можеш ніяк допустити факту існування російської мови на територіі коханої незалежної.
Ніхто, повірте, ніхто не збирається принижувати вашої гідності та любови до Батьківщини. Ви самі знайшли собі цяцьку, та зробили з цього культ. Ви самі роз'єднуєте братерьскі народи, що можуть допомогти один одному. Ви самі згущуєте паніку навколо "знищення" рідної мови. Ви як купка курок, що здійняли гвалт лише тому, що десь вам здалося, що ви бачите тінь лиса.
Я знаю и люблю свою мову, я вмію розмовляти українською, також я люблю свою рідну землю і Батьківщину (хоча й народилася я в СРСР), і майже усе своє життя розмовляю російською. Але мені соромно за вас, юні націоналісти. Мені соромно бачити, як ви зводите до рангу національних героїв таких людей минулого як Бандера та Махно. Мені ДУЖЕ соромно було дивитися, як на 9 травня ви не пускали ветеранів до пам'ятника, вшанувати загиблих товаришів. Мені соромно бачити, як ви ганьбите сам сенс української вишиванки, вдягаючи її на мітинги поряд зі свастиками та насильчою пропагандою. Ви вихваляєтеся тим, що ви пам'ятаєте своїх пращурів, звички та традиції свого народу. Але ви робите це зухвало, грубо, з викликом. Невже любов до Батьківщини має бути такою? Замислитеся, кому потрібно стравлювати людей, що завжди жили дружньо? Ви вважаєте, що то прокинулась самосвідомість? Вважаєте, що насильчим насаджанням рідної мови у російськомовних школах ви зможете добитися поваги до себе та своєї країни? Брехня і дурня! Ви лишень виглядаєте як клоуни. Ви взялися не з того краю простирадла. Та й тягнете його зовсім не туди, куди треба тягнути.
І хоча зараз я живу у Росії, мені боляче дивитися, як ви перетворюєте на вертеп усю українську політику, і пишете у своїх "бложиках" про те, що вас десь там принижують та намагаються змусити відказатися від своєї культури та мови. Яку ж майню ви несете...
Я звертаюся до вас на українській, бо сподіваюсь, що так ви мене краще зрозумієте. Благаю вас, гляньте на себе з іншого боку, не робіть із себе посміховиська на увесь світ. Якщо ви діти України, то не робіть так, щоб від неї відхрещувалися ще більше.
Мені вже бракує слів. Я намагалася сказати те, що закипіло у душі за довгий час моїх спостережень. Сподіваюся, що ці мої слова не будуть марними. Дуже сподіваюсь...