порушник
гуляю, значить, нашим прекрасним парком. тиша, людей майже немає, зате білочки ганяють там і сям, пташки співають, дятли вистукують, сонечко гріє. рай на землі.
посиділа на лавочці. йду далі. з іншої лавки хлопець: "дєвушка, ви замужем?" - "ні". йду. він встав і поволі (а я і так йшла неквапно) пішов за мною. але так і не підійшов. це з розряду "ти підеш за мене? - ні. - слава Богу!"))) чи я мала кинутися в його обійми з криком "візьми мене заміж!"?))) чого було питать-порушувати мій душевний спокій?! замість того, щоб ні про що не думати, я потім ходила і декламувала вірші, співала в Павільйоні Флори, згадувала різне і різних, мріяла і відчувала, що весна дурманить. а до цього, чесно, був такий піднесений стан злиття з природою!...
це я про нерішучих чоловіків, якщо незрозуміло;)