Таке. Своє|рідне

[soncevirr]

Коли тривожно (не) спиться ночами, цілими днями щось муляє, коли ледь не постійно чекаєш поганих новин і часом плануєш, що будеш робити, коли це бодай надумає торкнутись тих, кого любиш, коли люди в білих халатах так ненароком кажуть тобі щось ніби несуттєве, що викликає бажання напитись, а потім втікти, коли пити не можеш, бо не можеш їсти, коли всі суто жіночі розмови зводяться до амуніції, технік закопування і видів зброї, коли знаєш, що так не тільки з тобою, коли люди віддаляються через біль, коли хочеться послати усіх без винятку на йух, то береш себе в руки, бо життя, принаймні тут і зараз і твоє, продовжується. І єдине, що ти можеш робити - принаймні хотіти і пробувати пригорнути людину, замість самотужки зариватись в нірку. Хоча... Хз...

І кожного страшного і темного дня
З-поміж тисяч камінчиків (що вже є)
Ти обираєш один, намацуєш навмання,
Придушивши слова, вираз обличчя, хіба не очей.

Довго дивишся - поза нього, крутиш в долонях,
Знаєш, що він не зігріється - ще й ти охолонеш.
Ніби серце зупинене в руках молодого хірурга
(Бо ж тільки зелені не вірять очам і працюють хутко)

Камінчик, уламок десяти тисяч днів
(А кожного страшного і темного - плюс один),
Приростає тобі до серця або до чола чи легень,
Виїдає твій час, спокій і сон. Аж поки - дзень! -

Важко іти лунким кроком уламками,
Відкрити очі, підняти голову, вдивлятись у ранки,
Але ще є незруйновані мури і тисячі інших днів,
Не кажучи вже про каміння, що поки ніхто не зігрів.

(Там, де з нього ростимуть дерева, може, виросте й дім).