Рекурсивність вигаданого
Погожого ранку завершувалася історія...
“Про двох братів, які дивилися слоу-моушн відео
Це були двоє звичайних братів у звичайному 2020 році. Один з них показував іншому найпопулярніше відее на Землі. Перше відео, яке подивилося 8 мільярдів людей і не подивився ще один брат.
На відео типова вулиця ділового центру. Типові люди без обличь рухаються з точки А до точки Б найоптимальнішим маршрутом. Без зайвих кроків, зайвих поглядів, зайвих усмішок. Здається, навіть кліпання очей під контролем у них. Ефективність. Але ідеальний потік ідеальних осіб натикається на дядечка, що стоїть посеред тротуару.
Просто стоїть і чухає потилицю. Злегка скривлений. Не посміхається, але по особливим зморшкам помітно, що його обличчя знайоме з цим душевним станом. На ньому висить плакатик “ДАМ 10 ШТУК БАКСІВ ЗА ДОТИК”
До дядька ніхто не підходить, бо зайвих дотиків у ідеальих людей теж нема. Дотик - лише для сенсорних екранів. А у людини тільки мікроби. Тому, насправді торкаєшся не людини, а купи мікробів і все. Жодного інформаційного обміну. Нефективність - єдиний вирок.
Прискорений показ, люди злилися в потік, на метр оминаючий дивака з плакатом. А потім усе зупиняється. Починається слоу-моушн. Знаєте, це як куля, що повільно розриває яблуко. Все таке гарне. Чим більше деталей ти помічаєш за мить, тим більш незвичайною виглядає ця мить. Навіть якщо це танець п*яного сусіда Пантелеймона. Так і тут. Зверху з*являється чорний куб і повільно сповзає. Ясно, що це великий кубічний камінь прямо над диваком. Поки ще вітер гуляє між фатумом і внутрішнім світом. А тепер уже ні. Вони зустрілися. Камінь цілує череп. По обличчі чоловіка проходить хвиля, зморшки від усмішок піднімаються і опускаються. А потім феєрверк крові. Внизу вискочила контекстна реклама вишневого соку і будівельних матеріалів. Така ж чужа, як і передостанні 2 речення у цьому абзаці. Врешті решт, його таки торкнулася доля.
Знову нормальний темп. Ідеальні люди трішки повідлітали в сторону. Дивляться на забруднені речі. Здивовані, проте жодних криків. Поліцейський робот розпитує панянку в сукні кольору вишневого соку про те що сталося. Вона стверджує, що упав камішь. Просто камінь упав і все. А кров? Нууу.. виходить то її кров і вона нелогічно втрачає свідомість.
Коли куб підняли, то серед крові, м*яса і кишок лежали мільйони баксів. Виходить, дядько реально дав би 10 тисяч баксів, якби йому хтось хоча б дав ляпаса за непристойну таку пропозицію. Але у нас час ніхто не вірить у казки, бо вони нераціональні. Ніхто просто так не може дати тобі багато грошей. Це неможливо, тому що це неефективно.
Потім були інші бугагашечки, які звісно набрали менше переглядів, ніж повільне розплющування дивакуватого мужика. І був вечір, і була ніч, і був сон, як життя. Неначе іде брат по вулиці з ідеальним потоком людей між стінами хмарочосів, що перетворюють тебе на нікчемність. І стоїть той самий розплющений з кубом над головою. Куб створює ідеальну квадратну тінь, в якій брат ховається від сонця.
Дивак пояснює, що світ загине через 48 годин. Дедлайн може буде відкладений, якщо брат зробить дещо. І тут уже не обійдешся простим дотиком. “Ти вийдеш за межі, - пояснює розплющений, - Ти маєш зробити те, що ніколи не міг зробити. Я не скажу, що це точно має бути, ти сам вловиш думку, що починається з “А може...” і вибиреш - заткнути її чи ні. Ти зможеш зробити вибір.”
Звісно, можна придумати іще історію, про те як брат робить щось нетипове для нього самого і рятує світ, або ж наступного ранку світ продовжує раціонально фунціонувати, незважаючи на те, що розплющений приснився усім 8 мільярдам людей і запропонував повірити і врятувати світ. Але всі забили на то. Проте, важливіше, я думаю, що у кожного з нас були такі думки “а може.. поступитися місцем; дати в морду; сказати, в метро, що забула одягнути спідницю; відмовитися від п*янки, випадкового сексу, шлюбу, чи кохання; поцілувати; запустити руку у волосся; проклясти; вбити; не стримати сльози; сказати правду... тисячу цих “може””
Дописавши таекст, я вирішив заглянути у свій контактик і піти на чудову прогулянку до лісу. І коли уже збирався вимикати, з*явилася новина “Нужни мужчіни, пропала дєвочка, срочно нужно іскать.” І я спершу подумав, що тисячі таких SOSів звучать кожного дня і це ще один і всім не допоможеш, а може... а може.. Може отак і з*являється межа, яку треба перейти. З*являється без Карміни Бурани за кадром, без квазімістичного сну, а отак прозаїчно, після видуманої розповіді, повідомленням у Контакті, коли ти сидиш перекошений у трусах за компом.
І починається рефлексія... сотні причин, щоб не відізватися... її 2 місяці не можуть знайти, хіба я зможу, це нереально..і який з мене мужчина, три вершка від горшка, нащо ж піддавати себе невиправданому ризику, і ще, і ще.
На рівень нижче.
Розумієш, що це самовиправдання, що це втеча, капітуляція людини перед повзаючим роботом. Капітуляція волі перед масовою пасивністю. Я ж сам пафосно писав про подолання себе задля порятунку світу, а тепер, коли усвідомлюю як це важливо, відрікаюсь?? Вже не можу відмовитися від вибору. Не зможу забути. Бо втеча від вибору - це теж вибір. Якщо я нічого не зроблю, то постійно згадуватиму про цю втечу і капітуляцію і не буде мені спокою, і в очі собі не гляну.
В принципі, не важливо, що було далі у моїй історії, важливо - що в твоїй.