Приватний лист солдату-ілюмінату
Мета цього відкритого листа - щоб ти припинив займатися політикою й переїхав жити до мого міста. Сумую без тебе :)
На моєму столі парує свіжозварена кава. 23:26… У цей час Україна лягає спати, а я вдивляюся у пікселі на моніторі. Коли засинає моя країна, для мене саме починається життя - я читаю твої листи. Удень іде обертом голова від твоїх дзвінків, а вночі вдивляюся в пікселі літер…
Потяг 059О, 14 годин - і шалом, Одесо!
Я на чужій території… на твоїй. Це перша наша зустріч без посередництва digital технологій. Скільки ти не бився над тим, щоб я не боялася, та, ступаючи на перон, розумію, що не просто боюся, а боюся панічно, бо попереду - невідомість, попереду - зустріч із тобою, людиною, котрої я жодного разу не бачила навіть на фотокартці.
Шалом, Одесо… Перше враження: я надто довго грала в онлайні - мені назустріч іде Макуя із з зеленими вухами. Сподівалася, що ця чудасія пройде повз мене, та, мабуть, сьогодні зорі вирішили перевірити міцність моєї нервової системи. Стрункий худорлявий зеленовухий Макуя привітався, назвавши моє ім’я. …і тобі привіт, породження моєї хворої уяви. Ми сідаємо в машину й кудись їдемо. Слідкувати за шляхом не можу, хоча слід було б. Усе ламаю голову над тим, що врешті решт тут відбувається і чого чекати надалі.
Від роздумів відволікають слова: «Ось ми і вдома». Треба виходити. Дивлюся на машину, як потерпілий після затоплення судна на корабель, що проплив у кількох метрах від нього й заглушив гуркотом моторів крики про порятунок.
Ти передягся й діловито ходив по квартирі, заповнюючи її цигарковим димом. Не люблю, коли палять у приміщенні, та в чужий монастир… В кімнаті надто спекотно. Виходжу на балкон, мовчки лаюся, що не купила нової запальнички, та ти вчасно приходиш на допомогу. Галантний кавалер… із зеленими вухами. Що з тобою? - Купив на Привозі полуницю, мабуть, із нітратами. - Буває.
Дивлюся уважніше: а Макуя нічогенький, тільки чомусь з яскраво-жовтими (чи помаранчевими?) колінами. Треба відкоригувати монітор - мабуть, кольори неправильно передає, бо нелогічно: вуха зелені, а коліна помаранчеві… У тебе й тут знаходиться пояснення: купив шорти китайського виробництва, а вони підлиняли. Не дивуюся - це твій світ, а не мій, а я тебе частенько не розуміла… Все гаразд.
…Гуркіт, ґвалт, якісь голосні розмови… Відкриваю очі - у вікні купе велично красується: «Одеса»… Боже, я задрімала! Шалом, Одесо!.. Дежавю?.
Ти… людина… не зеленовуха… Щось кажеш про те, що робота втратила для тебе сенс, телефони й електронна пошта розпечені від бажаючих поспілкуватися із тобою, а ти утік сюди… Що в мене гарні очі, щось про блакитну кров і мою наївність… А в мене тільки одне бажання: міцніше обійняти тебе й при цьому не розплакатися - від щастя.
Від їжі відмовляюся, бо все одно нічого зараз проковтнути не зможу, тільки страшенно хочеться пити - у тебе вдома дійсно спекотно й накурено. Охоче приймаю твою пропозиції скористатися душем і свіжим рушником. За звичкою вмикаю холодну воду. Струмені прохолоди звивисто збігають по тілу, змиваючи дорожній пил і чужі запахи, що їх начіпляла в замкненому просторі вагону. Це саме те, що треба. Утома й хвилювання пішли за водою…
Чомусь згадала «Intermezzo» Коцюбинського. Так, - посміхаюся собі, - час повертатися до людей.
Тепер по квартирі розливається кавовий аромат. По твоєму обличчю бачу, що дарма одяглася - слід було замотатися рушником.
П’ємо каву, ти щось розповідаєш про співробітниць з Придністров’я, політику, а я дивлюся на тебе й розумію, що віртуальний образ зовсім не схожий на реальну людину. Зараз спілкуватися набагато легше, бо бачу твої очі, вираз обличчя, жести. Трохи дивно й незвично…
Несподівано ти міняєш тему розмови (ненавиджу цю звичку, бо часто не встигаю зорієнтуватися), питаєш, що б мені зараз найбільше хотілося зробити. - Обійняти тебе. А ще більше, щоб ти мене обійняв…
Я відповідаю на твої обійми - і перша хвиля накриває мене з головою. Ледь вистоюю на ногах, бо паморочиться в голові. Не хотілося б знепритомніти прямо зараз. Та ти ще міцніше притискаєш мене до себе, цілуєш волосся, обличчя, вуха… Друга хвиля… Відчуваю себе, як під час Великого Потопу. Якщо серед цієї стихії і є ковчег, то це ти, бо з наступною хвилею мою свідомість змиє остаточно.
Здається, небо навалюється на мене усією своєю вагою. У голові гудуть космічні вітри, а серце готово розірватися від шаленіючої сили Всесвіту, народженого коханням.
Різкуватий запах збудженого чоловічого тіла… Перед моїм внутрішнім зором пропливають уривки минулого. Ось купка чоловіків у шкірах заганяє у пастку мамонта… Самотній вершник у важких залізних латах під’їздить до брами середньовічного замку… Худорлявий красень веде у танці панну в сукні з ніжно-блакитної гази… Окопи часів першої світової… Це не мої спогади. Це Жінка згадала, хто для неї є Чоловік. Мисливець-годувальник, рицар-захисник, галантний кавалер, воїн… Не мають значення часи й імена. Жінка завжди так дивилася на Чоловіка й, мабуть, завжди так дивитиметься.
Цікаво: а що для тебе значить Жінка?
Зазираю в карі очі - і наступна хвиля накриває мене. Зараз серед космічної порожнечі не існує нікого й нічого, крім нас двох… І зараз ми на порозі того, щоб поринути в споконвічну магію любові, магію величної творчості…
Любов… Це той острівець суші в бурхливому й мінливому океані життя, на який тримають свій курс кораблі. Усе інше - омана, матриця. Свій любовний танець ми присвячуємо вічному…
Ми знов це зробили… Раз за разом ми віддаємо у Всесвіт свою Силу Любові. Хто знає, може, так ми рятуємо світ від описаного в Біблії апокаліпсису й темної планети Нібіру, що невблаганно наближається до Землі…
Повторимо? Заради життя на цій прекрасній планеті?
P.S. Одеса… Уже дванадцять годин я тут. Чуже місто за цей час стало мені рідним завдяки Макуї, який спокійно спить, давши мені можливість скористатися комп’ютером і перепочити…
Одесо, я полюбила тебе тільки за те, що ти прихистила в своєму серці цього стомленого життям кароокого солдата. Бережи його, Одесо! На тілі бачу два поранення… А хто бачив рани душі? Звідки ти прийшов і куди підеш, коли вирішиш, що твою місію виконано?
Любий мій солдате! Коли торкаєшся чужої долі, то змінюєшся й ти сам - це закон життя. Змішані фарби дають новий відтінок - це закон живопису… Фарби наших душ змішалися ще до мого приїзду сюди. Через сотні кілометрів твої надчутливі вуха вловили те, чого не чули люди поруч мене… Так, згадуючи нашу давню розмову, ще раз скажу: ти залишиш слід у моїй душі, назавжди. Та й ти згадаєш про мене, коли на яхті мандруватимеш по синіх водах Амазонки: поцікався назвами її лівих приток. Ще один містичний збіг… Випадкових зустрічей не буває.
P.P.S. Вибач, що скористалася твоєю втомою й журналом. Сподіваюся, ти пробачиш мені (шкода, вже не побачу твого обличчя, коли ти це читатимеш у своєму ЖЖ :), та мені час їхати, а ти так солодко спиш…). До побачення, коханий! Сподіваюся, до скорого… ЛЮБЛЮ!
Ти чудова людина. І я хочу, щоб усі знали про це :).
На моєму столі парує свіжозварена кава. 23:26… У цей час Україна лягає спати, а я вдивляюся у пікселі на моніторі. Коли засинає моя країна, для мене саме починається життя - я читаю твої листи. Удень іде обертом голова від твоїх дзвінків, а вночі вдивляюся в пікселі літер…
Потяг 059О, 14 годин - і шалом, Одесо!
Я на чужій території… на твоїй. Це перша наша зустріч без посередництва digital технологій. Скільки ти не бився над тим, щоб я не боялася, та, ступаючи на перон, розумію, що не просто боюся, а боюся панічно, бо попереду - невідомість, попереду - зустріч із тобою, людиною, котрої я жодного разу не бачила навіть на фотокартці.
Шалом, Одесо… Перше враження: я надто довго грала в онлайні - мені назустріч іде Макуя із з зеленими вухами. Сподівалася, що ця чудасія пройде повз мене, та, мабуть, сьогодні зорі вирішили перевірити міцність моєї нервової системи. Стрункий худорлявий зеленовухий Макуя привітався, назвавши моє ім’я. …і тобі привіт, породження моєї хворої уяви. Ми сідаємо в машину й кудись їдемо. Слідкувати за шляхом не можу, хоча слід було б. Усе ламаю голову над тим, що врешті решт тут відбувається і чого чекати надалі.
Від роздумів відволікають слова: «Ось ми і вдома». Треба виходити. Дивлюся на машину, як потерпілий після затоплення судна на корабель, що проплив у кількох метрах від нього й заглушив гуркотом моторів крики про порятунок.
Ти передягся й діловито ходив по квартирі, заповнюючи її цигарковим димом. Не люблю, коли палять у приміщенні, та в чужий монастир… В кімнаті надто спекотно. Виходжу на балкон, мовчки лаюся, що не купила нової запальнички, та ти вчасно приходиш на допомогу. Галантний кавалер… із зеленими вухами. Що з тобою? - Купив на Привозі полуницю, мабуть, із нітратами. - Буває.
Дивлюся уважніше: а Макуя нічогенький, тільки чомусь з яскраво-жовтими (чи помаранчевими?) колінами. Треба відкоригувати монітор - мабуть, кольори неправильно передає, бо нелогічно: вуха зелені, а коліна помаранчеві… У тебе й тут знаходиться пояснення: купив шорти китайського виробництва, а вони підлиняли. Не дивуюся - це твій світ, а не мій, а я тебе частенько не розуміла… Все гаразд.
…Гуркіт, ґвалт, якісь голосні розмови… Відкриваю очі - у вікні купе велично красується: «Одеса»… Боже, я задрімала! Шалом, Одесо!.. Дежавю?.
Ти… людина… не зеленовуха… Щось кажеш про те, що робота втратила для тебе сенс, телефони й електронна пошта розпечені від бажаючих поспілкуватися із тобою, а ти утік сюди… Що в мене гарні очі, щось про блакитну кров і мою наївність… А в мене тільки одне бажання: міцніше обійняти тебе й при цьому не розплакатися - від щастя.
Від їжі відмовляюся, бо все одно нічого зараз проковтнути не зможу, тільки страшенно хочеться пити - у тебе вдома дійсно спекотно й накурено. Охоче приймаю твою пропозиції скористатися душем і свіжим рушником. За звичкою вмикаю холодну воду. Струмені прохолоди звивисто збігають по тілу, змиваючи дорожній пил і чужі запахи, що їх начіпляла в замкненому просторі вагону. Це саме те, що треба. Утома й хвилювання пішли за водою…
Чомусь згадала «Intermezzo» Коцюбинського. Так, - посміхаюся собі, - час повертатися до людей.
Тепер по квартирі розливається кавовий аромат. По твоєму обличчю бачу, що дарма одяглася - слід було замотатися рушником.
П’ємо каву, ти щось розповідаєш про співробітниць з Придністров’я, політику, а я дивлюся на тебе й розумію, що віртуальний образ зовсім не схожий на реальну людину. Зараз спілкуватися набагато легше, бо бачу твої очі, вираз обличчя, жести. Трохи дивно й незвично…
Несподівано ти міняєш тему розмови (ненавиджу цю звичку, бо часто не встигаю зорієнтуватися), питаєш, що б мені зараз найбільше хотілося зробити. - Обійняти тебе. А ще більше, щоб ти мене обійняв…
Я відповідаю на твої обійми - і перша хвиля накриває мене з головою. Ледь вистоюю на ногах, бо паморочиться в голові. Не хотілося б знепритомніти прямо зараз. Та ти ще міцніше притискаєш мене до себе, цілуєш волосся, обличчя, вуха… Друга хвиля… Відчуваю себе, як під час Великого Потопу. Якщо серед цієї стихії і є ковчег, то це ти, бо з наступною хвилею мою свідомість змиє остаточно.
Здається, небо навалюється на мене усією своєю вагою. У голові гудуть космічні вітри, а серце готово розірватися від шаленіючої сили Всесвіту, народженого коханням.
Різкуватий запах збудженого чоловічого тіла… Перед моїм внутрішнім зором пропливають уривки минулого. Ось купка чоловіків у шкірах заганяє у пастку мамонта… Самотній вершник у важких залізних латах під’їздить до брами середньовічного замку… Худорлявий красень веде у танці панну в сукні з ніжно-блакитної гази… Окопи часів першої світової… Це не мої спогади. Це Жінка згадала, хто для неї є Чоловік. Мисливець-годувальник, рицар-захисник, галантний кавалер, воїн… Не мають значення часи й імена. Жінка завжди так дивилася на Чоловіка й, мабуть, завжди так дивитиметься.
Цікаво: а що для тебе значить Жінка?
Зазираю в карі очі - і наступна хвиля накриває мене. Зараз серед космічної порожнечі не існує нікого й нічого, крім нас двох… І зараз ми на порозі того, щоб поринути в споконвічну магію любові, магію величної творчості…
Любов… Це той острівець суші в бурхливому й мінливому океані життя, на який тримають свій курс кораблі. Усе інше - омана, матриця. Свій любовний танець ми присвячуємо вічному…
Ми знов це зробили… Раз за разом ми віддаємо у Всесвіт свою Силу Любові. Хто знає, може, так ми рятуємо світ від описаного в Біблії апокаліпсису й темної планети Нібіру, що невблаганно наближається до Землі…
Повторимо? Заради життя на цій прекрасній планеті?
P.S. Одеса… Уже дванадцять годин я тут. Чуже місто за цей час стало мені рідним завдяки Макуї, який спокійно спить, давши мені можливість скористатися комп’ютером і перепочити…
Одесо, я полюбила тебе тільки за те, що ти прихистила в своєму серці цього стомленого життям кароокого солдата. Бережи його, Одесо! На тілі бачу два поранення… А хто бачив рани душі? Звідки ти прийшов і куди підеш, коли вирішиш, що твою місію виконано?
Любий мій солдате! Коли торкаєшся чужої долі, то змінюєшся й ти сам - це закон життя. Змішані фарби дають новий відтінок - це закон живопису… Фарби наших душ змішалися ще до мого приїзду сюди. Через сотні кілометрів твої надчутливі вуха вловили те, чого не чули люди поруч мене… Так, згадуючи нашу давню розмову, ще раз скажу: ти залишиш слід у моїй душі, назавжди. Та й ти згадаєш про мене, коли на яхті мандруватимеш по синіх водах Амазонки: поцікався назвами її лівих приток. Ще один містичний збіг… Випадкових зустрічей не буває.
P.P.S. Вибач, що скористалася твоєю втомою й журналом. Сподіваюся, ти пробачиш мені (шкода, вже не побачу твого обличчя, коли ти це читатимеш у своєму ЖЖ :), та мені час їхати, а ти так солодко спиш…). До побачення, коханий! Сподіваюся, до скорого… ЛЮБЛЮ!
Ти чудова людина. І я хочу, щоб усі знали про це :).