(no subject)
******** ***************** ***************** ******** ***********
«Мы их не стреляли, мы их убивали просто так, обушком»
Історію загибелі цієї мужньої дівчини почув від одного з катів колишньої Станіславської (Івано-Франківської) тюрми. Час стер у пам’яті прізвище героїні, що знайшла смерть від його рук. Випадковість зустрічі з ним пов’язана з перебуванням в одному з желєзноводських санаторіїв, ед лікувався у 60-х роках.
Може, колись, коли розкриються ті страшні архіви КДБ, загиблій буде повернено ім’я, стане відомою історія її боротьби в рядах УПА. А сьогодні нехай буде так, як описую ту страшну правду, без імені героїні. Моя совість і честь примушують зробити це, хоч і надто пізно.
Щоденно, після обіду, мій сусід випивав припасену заздалегідь пляшку горілки, не роздягаючись і не роззуваючись, завалювався в ліжко і хропів. Років йому було не так багато, десь рід сорок, вигляд мав знищеної алкоголем людини.
Нав’язуючи компанію до пиття, з образою сприймав відмову, говорячи: «Что, пить со мной западло? Да ты знаешь, кто я такой? Со мной генералы считались, а ты пить со мной не хочешь?!»
Один раз, сп’янівши, сказав:
- Ты знаеш, почему я пью? Пью с тоски, что-то мучит меня, сосет, перед глазами постоянно люди, которых я лично убил.
- І що, не судили тебе за те? - запитую я.
- Не судили, ибо я был особым человеком.
- Чого ж ти людям не розкажеш про кривду, яку робив? - мовив я.
- Нельзя, підписку давал. Да и вообще-то, делал, что приказыівала партия, понял?
Але якось, добре випивши, він розповів про вбивство дівчини, яка постійно стоїть йому перед очима.
- Убивать научился еще в заградотряде под Сталинградом. Расстреливал разных. Солдат своїх жалко было. А здесь, в Станиславе, убивали бандеровцев, этих не жалко было, - мовив далі.
- Однажды в тюрьму привезли молодую красивую девушку. Поймали стерво бандеровское, корда, отстреливаясь, уложила полвзвода наших солдат. Расстреляв все патроны с автомата, хотіла взорваться гранатой, но граната не сработала. Взяли живой.
А далі з розповіді його стало відомо, що вона донька священника, віком до 22 років. В УПА виконувала обов’язки провідника, навіть назвав псевдо. Говорив, що дуже була гарною. У пам’яті цього ката збереглись її голубі ясні очі, красиве ніжне обличчя, довгі буйні чорні коси і струнка постать, одягнута в коротку шкірянку, в штани, на ногах - пасовані чобітки. Такою вона запам’яталась йому в той час, коли привели її камери.
Сміливість дівчини на допитах дивувала катів, що мали з нею справу, її відвага не тільки вражала, а й викликала додаткову лють на допитах. Знущанням з неї не було меж. Вона знала, що її вб’ють, тому стійко переносила нестерпні муки, вперто нічого не виказувала.
- Как мы ее только не мучили: сначала били телефонными плетками, вся кожа на пальцах рук полопалась, корда прижимали дверью, били гвоздик в п’ятки, за волосы подвешивали и так держали, кололи грудь, подвешивали за ноги, несколько раз теряла сознание, отливали, но ничего так и не сказала. Отольем водой, станет на ноги и кров’ю плюет нам в лицо. Даж еграфином одного стукнула. Потом в наручниках допрашивали. Тройка осудила ее на смерть. Исполняли приговор я и еще несколько таких, как я. В день тогда мы убивали по десять и больше человек. Ту девку-бандеровку убить было поручено мне. Перед тем, как шел на дело, выіпивал грамм двести водки и… Навеселе то неприятное дело было делать легче. Все же человека убивали.
- Ну і що, ніхто не просився? - спитав я.
- Нет. Побитые, порой поломанные, они шли, крестились, молились, пели гимн, крестились «Слава Украине», но не просились. Между тем редко кто из них знал, куда мы их ведем. Просто чувствовали, что идут на смерть. Ведь мы их не ставили под стенку, а убивали так.
- Як це так? - перепитав я.
- Очень просто. В то время, когда вели по коридору, обушком били в затылочную часть головы. То получалось классно, почти без крови. Ударишь, подергаеться раз-два и - конец.
- Який же це обушок?
- А вот такой, как железнодорожники буксы в колесах обстукивают, - маленький, с длинной ручкой. Держишь в рукаве, не видно, когд анадо, высунул, раз ударил и - готово…
Цинічності розповіді не було меж. Аби хоч десь якийсь нерв сіпнувся на обличчі у мого співрозмовника. Ні. З якоюсь особливою насолодою продовжував:
- А ее перед тем, как убить, втроем еще хотели изнасиловать. Рвалась, падло, кусалась, побили мы ее крепко, но не далась. Вылили на голову воды, очнулась. И я повел ее по коридору убивать. Она поняла, куда веду, ибо крикнула: «Прощайте, брати! «Дзвінка» іде на смерть!» Повернулась ко мне, с ненавистью что-то сказала, шла и пела.
Дивуючись силі духу цієї закатованої дівчини, кадебіст запитав мене: «Ты знаєш, что она пела? Пела бандеровский гимн «Еще не вмерла».
- І що ж було далі? - спитав знову я.
- А что дальше? Как только она ступила на канализационнную решетку, с рукава я выісунул обушок и сильно ударил ее. Ударил и не попал, куда надо, ведь пьянел уже, провозились с ней до этого долго.
Скрутилась сердешна на коліна від удару, опустилась на руки, але не впала. Тоді кат ногою притиснув її до бетону і став бити по голові обушком, поки не вискочив мозок.
- Ну, а далі що? - знову спитав я.
- Дальше ничего. Дернулась несколько раз - и все. Я вытер оббрызганые кров’ю и мозгами сапоги, нагнулся, перевернул, чтоб снять наручники, и увидел ее открытые глаза, что как то особенно смотрели на меня. До сих пор вижу эти глаза. Снял наручники и пошел.
А далі розповідав, що після екзекуції приходив лікар, забирали тіло і така процедура повторювалася з іншим приреченим на смерть.
- Ну, а тоді совість тебе не мучила? - запитав я.
Какая там совесть? Что, я только один это делал? Пойдешь после этого, хорошо выпьешь - и по совести. Думаешь, мне даром капитана дали, а премий сколько я получил! Сколько их там убил, счета нет. Совесть тог дане мучила, молодой был, а вот сейчас некоторые ночью снятся. Особенно эта девка.
Налив склянку горілки, випив і запитав:
- Скажи, как мне избавиться от нее. Преследует даже днем, бывает, иду - она идет за мной, оборачиваюсь - нет. Иду - поять она идет. Что мне делать, не знаю…
Сп’янілий кат, не роздягаючись, повалився на ліжко і захропів. А я поклявся, що дітям, внукам, усім розповім про цю героїчну дівчину. І хоч без імені, а оживе вона в історії нашої боротьби за волю.
**************** ***************** **************** **************
Думки, що виникли за час написання:
- Виродки-комуняки і суки-кацапи, всі до єдиного, до останнього, відповісте колись, жорстоко відповісте. І тварини, що тепер сміють вірити в ту ідеологію і шанувати серп з молотом та «асвабадітєлів і героїв родіни». Заплатите!!! Присягаюся своєю совістю і честю націоналіста!!!
- Будь прокляте все і всі!! що носить в собі тавро «совєцькй» і всі хто це називають добрим!
- Спочивай з миром, невідома мені дівчино. Нехай земля тобі буде пухом. Бог простить тобі всі гріхи бо боролася ти за благу мету. Буду молитися за тебе.
- Господи, дай мені сили і хоробрости прожити життя не гірше за цю дівчину, котра так рано пішла з цього світу. Дай сили боротися, до смерті боротися, до останнього віддиху. Бог простить…
«Мы их не стреляли, мы их убивали просто так, обушком»
Історію загибелі цієї мужньої дівчини почув від одного з катів колишньої Станіславської (Івано-Франківської) тюрми. Час стер у пам’яті прізвище героїні, що знайшла смерть від його рук. Випадковість зустрічі з ним пов’язана з перебуванням в одному з желєзноводських санаторіїв, ед лікувався у 60-х роках.
Може, колись, коли розкриються ті страшні архіви КДБ, загиблій буде повернено ім’я, стане відомою історія її боротьби в рядах УПА. А сьогодні нехай буде так, як описую ту страшну правду, без імені героїні. Моя совість і честь примушують зробити це, хоч і надто пізно.
Щоденно, після обіду, мій сусід випивав припасену заздалегідь пляшку горілки, не роздягаючись і не роззуваючись, завалювався в ліжко і хропів. Років йому було не так багато, десь рід сорок, вигляд мав знищеної алкоголем людини.
Нав’язуючи компанію до пиття, з образою сприймав відмову, говорячи: «Что, пить со мной западло? Да ты знаешь, кто я такой? Со мной генералы считались, а ты пить со мной не хочешь?!»
Один раз, сп’янівши, сказав:
- Ты знаеш, почему я пью? Пью с тоски, что-то мучит меня, сосет, перед глазами постоянно люди, которых я лично убил.
- І що, не судили тебе за те? - запитую я.
- Не судили, ибо я был особым человеком.
- Чого ж ти людям не розкажеш про кривду, яку робив? - мовив я.
- Нельзя, підписку давал. Да и вообще-то, делал, что приказыівала партия, понял?
Але якось, добре випивши, він розповів про вбивство дівчини, яка постійно стоїть йому перед очима.
- Убивать научился еще в заградотряде под Сталинградом. Расстреливал разных. Солдат своїх жалко было. А здесь, в Станиславе, убивали бандеровцев, этих не жалко было, - мовив далі.
- Однажды в тюрьму привезли молодую красивую девушку. Поймали стерво бандеровское, корда, отстреливаясь, уложила полвзвода наших солдат. Расстреляв все патроны с автомата, хотіла взорваться гранатой, но граната не сработала. Взяли живой.
А далі з розповіді його стало відомо, що вона донька священника, віком до 22 років. В УПА виконувала обов’язки провідника, навіть назвав псевдо. Говорив, що дуже була гарною. У пам’яті цього ката збереглись її голубі ясні очі, красиве ніжне обличчя, довгі буйні чорні коси і струнка постать, одягнута в коротку шкірянку, в штани, на ногах - пасовані чобітки. Такою вона запам’яталась йому в той час, коли привели її камери.
Сміливість дівчини на допитах дивувала катів, що мали з нею справу, її відвага не тільки вражала, а й викликала додаткову лють на допитах. Знущанням з неї не було меж. Вона знала, що її вб’ють, тому стійко переносила нестерпні муки, вперто нічого не виказувала.
- Как мы ее только не мучили: сначала били телефонными плетками, вся кожа на пальцах рук полопалась, корда прижимали дверью, били гвоздик в п’ятки, за волосы подвешивали и так держали, кололи грудь, подвешивали за ноги, несколько раз теряла сознание, отливали, но ничего так и не сказала. Отольем водой, станет на ноги и кров’ю плюет нам в лицо. Даж еграфином одного стукнула. Потом в наручниках допрашивали. Тройка осудила ее на смерть. Исполняли приговор я и еще несколько таких, как я. В день тогда мы убивали по десять и больше человек. Ту девку-бандеровку убить было поручено мне. Перед тем, как шел на дело, выіпивал грамм двести водки и… Навеселе то неприятное дело было делать легче. Все же человека убивали.
- Ну і що, ніхто не просився? - спитав я.
- Нет. Побитые, порой поломанные, они шли, крестились, молились, пели гимн, крестились «Слава Украине», но не просились. Между тем редко кто из них знал, куда мы их ведем. Просто чувствовали, что идут на смерть. Ведь мы их не ставили под стенку, а убивали так.
- Як це так? - перепитав я.
- Очень просто. В то время, когда вели по коридору, обушком били в затылочную часть головы. То получалось классно, почти без крови. Ударишь, подергаеться раз-два и - конец.
- Який же це обушок?
- А вот такой, как железнодорожники буксы в колесах обстукивают, - маленький, с длинной ручкой. Держишь в рукаве, не видно, когд анадо, высунул, раз ударил и - готово…
Цинічності розповіді не було меж. Аби хоч десь якийсь нерв сіпнувся на обличчі у мого співрозмовника. Ні. З якоюсь особливою насолодою продовжував:
- А ее перед тем, как убить, втроем еще хотели изнасиловать. Рвалась, падло, кусалась, побили мы ее крепко, но не далась. Вылили на голову воды, очнулась. И я повел ее по коридору убивать. Она поняла, куда веду, ибо крикнула: «Прощайте, брати! «Дзвінка» іде на смерть!» Повернулась ко мне, с ненавистью что-то сказала, шла и пела.
Дивуючись силі духу цієї закатованої дівчини, кадебіст запитав мене: «Ты знаєш, что она пела? Пела бандеровский гимн «Еще не вмерла».
- І що ж було далі? - спитав знову я.
- А что дальше? Как только она ступила на канализационнную решетку, с рукава я выісунул обушок и сильно ударил ее. Ударил и не попал, куда надо, ведь пьянел уже, провозились с ней до этого долго.
Скрутилась сердешна на коліна від удару, опустилась на руки, але не впала. Тоді кат ногою притиснув її до бетону і став бити по голові обушком, поки не вискочив мозок.
- Ну, а далі що? - знову спитав я.
- Дальше ничего. Дернулась несколько раз - и все. Я вытер оббрызганые кров’ю и мозгами сапоги, нагнулся, перевернул, чтоб снять наручники, и увидел ее открытые глаза, что как то особенно смотрели на меня. До сих пор вижу эти глаза. Снял наручники и пошел.
А далі розповідав, що після екзекуції приходив лікар, забирали тіло і така процедура повторювалася з іншим приреченим на смерть.
- Ну, а тоді совість тебе не мучила? - запитав я.
Какая там совесть? Что, я только один это делал? Пойдешь после этого, хорошо выпьешь - и по совести. Думаешь, мне даром капитана дали, а премий сколько я получил! Сколько их там убил, счета нет. Совесть тог дане мучила, молодой был, а вот сейчас некоторые ночью снятся. Особенно эта девка.
Налив склянку горілки, випив і запитав:
- Скажи, как мне избавиться от нее. Преследует даже днем, бывает, иду - она идет за мной, оборачиваюсь - нет. Иду - поять она идет. Что мне делать, не знаю…
Сп’янілий кат, не роздягаючись, повалився на ліжко і захропів. А я поклявся, що дітям, внукам, усім розповім про цю героїчну дівчину. І хоч без імені, а оживе вона в історії нашої боротьби за волю.
**************** ***************** **************** **************
Думки, що виникли за час написання:
- Виродки-комуняки і суки-кацапи, всі до єдиного, до останнього, відповісте колись, жорстоко відповісте. І тварини, що тепер сміють вірити в ту ідеологію і шанувати серп з молотом та «асвабадітєлів і героїв родіни». Заплатите!!! Присягаюся своєю совістю і честю націоналіста!!!
- Будь прокляте все і всі!! що носить в собі тавро «совєцькй» і всі хто це називають добрим!
- Спочивай з миром, невідома мені дівчино. Нехай земля тобі буде пухом. Бог простить тобі всі гріхи бо боролася ти за благу мету. Буду молитися за тебе.
- Господи, дай мені сили і хоробрости прожити життя не гірше за цю дівчину, котра так рано пішла з цього світу. Дай сили боротися, до смерті боротися, до останнього віддиху. Бог простить…