настроєве
Знаєте, якось ввечері кімнату починає заповнювати сум. Ось він уже по литки, по коліна.
Непрозорий і темний як нафта, пронизливо холодний.
Сидиш тоді й дивишся у своє відображення на його поверхні,
і не бачиш нічого крім внутрішньоатомного простору,
крім порожнечі й тиші,
крім пилу давно загиблих зірок.
І всі ці відстані на моїх долонях. І всі ці тендітні кристалічні надії.
Залишається сподівання, що колись цього суму вистачить заповнити кімнату.
І тоді вже стане всеодно.
Картинка намальована на днях.
