вербовки на Донбас
Часто в якомусь селі на Луганщині у мешканців побитих мінами будинків беруть інтерв'ю. При чому часто російською (хоч і ТСН але журналістка за кадром російською питає, я ж чую), і чи не кожний третій-четвертий відповідає суржиком, а якщо старенька бабуся - то кожна друга.
Я переконана що до війни села у всіх областях України були переважно українськими.
На початку листопада записувала від "своїх бабусь" пісні і все що позастить.. і вже в машині як підвозили мене до дому, зайшла мова про "вербовки на Донбас", і мені склалася в голові картина і пояснення - чому покійна баба Маріка "була на Донбасі", і інші часті згадки про Донбас.
Розповідала Олександра Йосипівна Рудик, село Чепелівка Красилівський район: у 1954 році її колгосп відправив у Сталіно, "по вербовці" як тоді це називали. З кожного колгоспу відправляли селян на відбудову того Сталіно. Ця жіночка відбудовувала там якусь велику 4-поверхову школу. А всього їх у той "заїзд" виїхало з Хмельницького зі всіх колгоспів області (Проскурів називався раніше) 2 вагони. Це тільки з однієї області в один день.
Далі, купила недавно книгу етнографа Валентини Борисенко, вона описує життя і побут свого села Хижинці, це під самою Вінницею, Вінницький район. Цитую про повоєнні часи "Після війни у селах було мало чоловіків, жінки виконували і їхню роботу. Вони виходили косити, запрягали коні і перевозили різні вантажі. Багато хто хотів би позбутися колгоспного рабства, та без паспорта нікуди було податися. Єдине - це вербовка на Донбас, Далекий Схід, Урал, де потрібні були роботящі українські руки".
Донбас постійно будувався, а дуже багато і залишалися =заселявся саме українцями - а не уроженцями Пермі, Саратова чи Твері, москвичами чи санкт-петербуржцями. Після тривалої "обробки" ті переселенці з інших областей України стирали і асимілювали свою мову в середовищі російськомовних місцевих кримінальних керівників "в законі" і "ідеологів" - але суржик все одно залишився і дотепер. Це чути з банальних включень журналістів з будь-якого села. Я спочатку не робила таких висновків, але коли вдесяте із 3-х-4-х місцевих мешканців села кожна друга бабця говорить або пристойною українською або суржиком.. це не збіг.
Я думаю, копни кожну родину Луганщини чи Донбасу - родичів-українців набагато більше в сукупності ніж родичів-росіян. Що і природно.. бажаючих їхати в чужий край "на заробітки", будувати, рубати вугілля і жити важким життям, або просто втекти від колгоспного рабства, серед етнічних росіян було не так багато. хіба насильно привозили, розмішуючи "народ срср-у" тоталітарною ложкою.
Я переконана що до війни села у всіх областях України були переважно українськими.
На початку листопада записувала від "своїх бабусь" пісні і все що позастить.. і вже в машині як підвозили мене до дому, зайшла мова про "вербовки на Донбас", і мені склалася в голові картина і пояснення - чому покійна баба Маріка "була на Донбасі", і інші часті згадки про Донбас.
Розповідала Олександра Йосипівна Рудик, село Чепелівка Красилівський район: у 1954 році її колгосп відправив у Сталіно, "по вербовці" як тоді це називали. З кожного колгоспу відправляли селян на відбудову того Сталіно. Ця жіночка відбудовувала там якусь велику 4-поверхову школу. А всього їх у той "заїзд" виїхало з Хмельницького зі всіх колгоспів області (Проскурів називався раніше) 2 вагони. Це тільки з однієї області в один день.
Далі, купила недавно книгу етнографа Валентини Борисенко, вона описує життя і побут свого села Хижинці, це під самою Вінницею, Вінницький район. Цитую про повоєнні часи "Після війни у селах було мало чоловіків, жінки виконували і їхню роботу. Вони виходили косити, запрягали коні і перевозили різні вантажі. Багато хто хотів би позбутися колгоспного рабства, та без паспорта нікуди було податися. Єдине - це вербовка на Донбас, Далекий Схід, Урал, де потрібні були роботящі українські руки".
Донбас постійно будувався, а дуже багато і залишалися =заселявся саме українцями - а не уроженцями Пермі, Саратова чи Твері, москвичами чи санкт-петербуржцями. Після тривалої "обробки" ті переселенці з інших областей України стирали і асимілювали свою мову в середовищі російськомовних місцевих кримінальних керівників "в законі" і "ідеологів" - але суржик все одно залишився і дотепер. Це чути з банальних включень журналістів з будь-якого села. Я спочатку не робила таких висновків, але коли вдесяте із 3-х-4-х місцевих мешканців села кожна друга бабця говорить або пристойною українською або суржиком.. це не збіг.
Я думаю, копни кожну родину Луганщини чи Донбасу - родичів-українців набагато більше в сукупності ніж родичів-росіян. Що і природно.. бажаючих їхати в чужий край "на заробітки", будувати, рубати вугілля і жити важким життям, або просто втекти від колгоспного рабства, серед етнічних росіян було не так багато. хіба насильно привозили, розмішуючи "народ срср-у" тоталітарною ложкою.