українці Донбасу
Originally posted by vivagor at 30.05.2014
Назад дістався напрочуд вдало.
Побоювання, з ким доведеться вбивати час і шлях у потязі Київ-Маріупіль, розвіялися, як тільки вагон заповнили люди, які поверталися з відрядження до столиці. Це були представники виборчих комісій з півдня Донеччини: з Маріуполя і Волновахи. Люди, які провели у себе вибори президента. З Донбасу їх у супроводі СБУ терміново доставили військовим літаком до столиці разом з усім вантажем протоколів. Це були звичайні люди: механіки, вчителі, бухгалтери, сталевари... Але усі вони - українці. І навіть ті, що приїхали жити в Україну з Сибіру у 1992 року - справжні, щирі патріоти, які виступають за єдину Україну і раз по раз у спілкуванні переходять на українську... Їм стоячи аплодувала ЦВК. Пан Андрій з мого купе як був - у джинсах, червоній футболці і пляжних сандаліях, давав інтерв’ю п’ятому телеканалу, а пані з сусіднього купе - ІСТV. Ось чоловік з Волновахи оповідає, що у них вже прийнято рішення звести пам’ятник загиблим українським військовим, а ось здоровань-сталевар цитує напам’ять лірику Єсеніна. Ось поет з Маріуполя оповідає, як на закид сепаратистів, чи любить він Пушкіна і Лермонтова, поставив їх в тупик поемою «Мцирі», а наступного дня подарував невігласам двотомник Лермонтова і насміявся з їхнього незнання історії, бо ніякий Крим з Донбасом у 1954 році Сталін Україні не дарував, адже помер у 1953... Усю дорогу ми читали вірші, обговорювали події в Україні і ділилися власним досвідом. Мені просто неймовірно пощастило спілкуватися з відомим маріупольским поетом, журналістом і викладачем університету Сергієм Рожновським - глибоким знавцем української, англійської і польської мов. Де ще я міг зустріти подібну концентрацію однодумців?
Потяг йшов повільно. Дорогою його кілька разів зупиняли для зеленого світла військовим ешелонам, що везли на захід брудну, закопчену військову техніку і стомлених вояків, а на схід - свіжі підрозділи: ротація. Загальний час запізнення склав дві години. Небувалий випадок у моєму досвіді за часів новітньої історії України! Зазвичай, подібне траплялося тільки у період існування СРСР...
Пані Н. попросила допомогти своїй колезі - пані Ю. Яка виїхала з Києва наступним потягом, на три години пізніше за мене, але так сталося, що прибула до Донецька на годину раніше. Тому чекати довелося їй, а не мені... Обговорюємо наші подальші дії. Зазвичай, автобуси на Артемівськ йдуть з Західного автовокзалу, але наразі це зона бойових дій, адже близько аеропорт. Пані Ю. пропонує їхати на Південний автовокзал, куди їй порадили доброзичливці а звідти добиратися до Горлівки, де вже дититися по ситуації. У мене два інші варіанти: брати автівку до Артемівська або чекати електричку у наш бік. Будь-яку, аби трохи ближче до дому. Таксисти вимагають триста гривень, а електрички - не факт що ходять взагалі. Фактично, електричка - найбезпечніший вид транспорту. Автобус або автівку легко можуть зупинити, патронів вистачить на всіх, а от електричка - річ велика, та й колеса - металеві, не прострелиш... І тут - на щастя - оголошують електричку до Красного Лиману, яка йде через Артемівськ. Лише одинадцять гривень і трохи менше трьох годин часу і ми врятовані.
Електричка крадеться повільно, але невідворотньо. Праворуч у вікні - новенька порожня траса на Ясинувату: жодної автівки, автобуса, велосипеда чи навіть перехожого. Лише стовпи і споруди без жодних ознак життя. Апокаліптична картина, де людство вимерло.
Назад дістався напрочуд вдало.
Побоювання, з ким доведеться вбивати час і шлях у потязі Київ-Маріупіль, розвіялися, як тільки вагон заповнили люди, які поверталися з відрядження до столиці. Це були представники виборчих комісій з півдня Донеччини: з Маріуполя і Волновахи. Люди, які провели у себе вибори президента. З Донбасу їх у супроводі СБУ терміново доставили військовим літаком до столиці разом з усім вантажем протоколів. Це були звичайні люди: механіки, вчителі, бухгалтери, сталевари... Але усі вони - українці. І навіть ті, що приїхали жити в Україну з Сибіру у 1992 року - справжні, щирі патріоти, які виступають за єдину Україну і раз по раз у спілкуванні переходять на українську... Їм стоячи аплодувала ЦВК. Пан Андрій з мого купе як був - у джинсах, червоній футболці і пляжних сандаліях, давав інтерв’ю п’ятому телеканалу, а пані з сусіднього купе - ІСТV. Ось чоловік з Волновахи оповідає, що у них вже прийнято рішення звести пам’ятник загиблим українським військовим, а ось здоровань-сталевар цитує напам’ять лірику Єсеніна. Ось поет з Маріуполя оповідає, як на закид сепаратистів, чи любить він Пушкіна і Лермонтова, поставив їх в тупик поемою «Мцирі», а наступного дня подарував невігласам двотомник Лермонтова і насміявся з їхнього незнання історії, бо ніякий Крим з Донбасом у 1954 році Сталін Україні не дарував, адже помер у 1953... Усю дорогу ми читали вірші, обговорювали події в Україні і ділилися власним досвідом. Мені просто неймовірно пощастило спілкуватися з відомим маріупольским поетом, журналістом і викладачем університету Сергієм Рожновським - глибоким знавцем української, англійської і польської мов. Де ще я міг зустріти подібну концентрацію однодумців?
Потяг йшов повільно. Дорогою його кілька разів зупиняли для зеленого світла військовим ешелонам, що везли на захід брудну, закопчену військову техніку і стомлених вояків, а на схід - свіжі підрозділи: ротація. Загальний час запізнення склав дві години. Небувалий випадок у моєму досвіді за часів новітньої історії України! Зазвичай, подібне траплялося тільки у період існування СРСР...
Пані Н. попросила допомогти своїй колезі - пані Ю. Яка виїхала з Києва наступним потягом, на три години пізніше за мене, але так сталося, що прибула до Донецька на годину раніше. Тому чекати довелося їй, а не мені... Обговорюємо наші подальші дії. Зазвичай, автобуси на Артемівськ йдуть з Західного автовокзалу, але наразі це зона бойових дій, адже близько аеропорт. Пані Ю. пропонує їхати на Південний автовокзал, куди їй порадили доброзичливці а звідти добиратися до Горлівки, де вже дититися по ситуації. У мене два інші варіанти: брати автівку до Артемівська або чекати електричку у наш бік. Будь-яку, аби трохи ближче до дому. Таксисти вимагають триста гривень, а електрички - не факт що ходять взагалі. Фактично, електричка - найбезпечніший вид транспорту. Автобус або автівку легко можуть зупинити, патронів вистачить на всіх, а от електричка - річ велика, та й колеса - металеві, не прострелиш... І тут - на щастя - оголошують електричку до Красного Лиману, яка йде через Артемівськ. Лише одинадцять гривень і трохи менше трьох годин часу і ми врятовані.
Електричка крадеться повільно, але невідворотньо. Праворуч у вікні - новенька порожня траса на Ясинувату: жодної автівки, автобуса, велосипеда чи навіть перехожого. Лише стовпи і споруди без жодних ознак життя. Апокаліптична картина, де людство вимерло.