На зміну старим стереотипам ідуть нові
Маю вдома кілька раритетних випусків журналу "Дніпро" - не мною куплених, напевне, батьками.
1990 рік, березень. Стаття у розділі "Літературна критика" В. Базилевського.
Минув з тих пір 21 рік, гугл мені видає чимало різнополярної інформації про пана Базилевського, закиди у радянськості, москвоцентризмі поряд із епітетами письменника-філософа..
але я навчилася абстрагуватися і цінувати Думку незалежно від біографічних моментів, можливих чи реальних вчинків її автора тощо.
Мене зачепило написане ним ще у 1987му році (опубліковане із скороченнями) і повністю опубліковане у 1990му. Бо відповідає моєму власному баченню і звучить на диво сучасно - попри відстань у 21 рік.
***
"Поезія як мислення", Володимир Базилевський (уривок)
...Відмітна риса таланту - високий рівень думання. Долання висоти, що стала нормою. Для неталанту вона недосяжна. Відчайдушні спроби його завершуються неминучим збиванням планки. Погано, коли честолюбство неспівмірyе з можливостями. Починається довільна гра ума. Натужні шукання з прицілом на винятковість.
Однак вольові зусилля в мистецтві важать тільки при наявності хисту, імітатор це розуміє і починає вигадувати. Не фантазувати, а висмоктувати з пальця. За сприятливої ситуації, коли заохочується формальний пошук, він, імітатор, може заслужити репутацію першовідкривача. Може ввести в оману навіть навченого досвідом. Він паразитує на складності при її відсутності. Наживає моральний капітал не на здобутках реальних, а на міражах. Примітив, висловлений з безпосередністю наїву, впадає у вічі. Та вберіть його в декоративні шати, позбавте логічних зв'язків, а для більшої переконливості - розділових знаків, розірвіть як граматично й інтонаційно цілісну мовну одиницю - і прямизна убогих сентенцій обернеться китайською грамотою.
Імітатору вигідний цей камуфляж. Він дозволяє йому утримуватися (а в пору занепаду читацького смаку і досить довго) на «гребені хвилі». А ті, хто побажає позірні цінності видавати за справжні, завжди знайдуться. Одні діють так з нерозуміння, інші - з побоювання зажити геростратової слави душителя талантів. За таких умов критичні голоси імітаторам навіть на руку, бони утверджуються за їх рахунок, вивищуються в очах тих, хто неспроможний відрізнити діамант від підробки. Терновий вінок мученика увінчує чоло імітатора, але приходить час, коли він сам втомлюється від власних шарад і починає говорити справжнім голосом. Тобто голосом примітиву. Тут і виявляється разюча невідповідність між надуманим і справжнім. Рятівну маску втрачено. Ореол загадковості щезає. «Новатор» перетворюється в недолугого плутаника з неясними пориваннями і банальними судженнями. Підтверджується правило: туманність стилю - наслідок туманності мислення.
Формальний елемент у віршах такого ряду кричить про себе. Імітатор ладен вистрибнути з самого себе, аби звернули на нього увагу. Намагається взяти ноту найвищу. Але тенорський вокаліз не для нього, і він неминуче зриває голос. З поетом такого трапитися не може. Бо він «природний, як природа» (Ліна Костенко). Він не імітує складності, а живе нею. Він заклопотаний тим, аби донести цю складність якомога простіше. Тобто у формах найгармонійніших, найдоцільніших.
Зусилля таланту і зусилля його антипода полярні. Перший пам'ятає про те, що поезія - вогонь «в одежі слова». Другий ретельно дбає, щоб та одежа - боронь боже - не відстала від останньої моделі моди. Якщо застосовувати класифікацію одного з москов- ських поетів, талант мучиться, імітатор вигадує. Талант будує, імітатор руйнує. Талант потрясають тайфуни та циклони епохи, імітатор носиться з собою, як з писаною торбою. Талант органічно відчуває, що слово - тільки засіб, інструмент вияву чуття й розуму, імітатор оп'яняється словом, як наркотиком. Поет певен: творяще й організуюче начало - думка.Тому й звертається: «Не треба думати мізерно». Сказано жінкою, орга- ніці хисту якої імітаторство не просто чуже - вороже в усіх його різновиявах. Ліна Костенко (мова про неї) належить до того рідкісного типу митців, для яких фальш неможлива, вона відразлива їх природі.
Про це обмовимося не раз, а зараз тут доречно згадати одне з висловлювань Гете. Хід його міркувань такий. Жінки ніяк не можуть зрозуміти, що в поезії найбільше важить зміст. Захоплюючись віршами, вони думають при цьому тільки про почуття, про слова і т. п. А ось про те, що справжня сила поетична закладена в ситуації, в думці,- навіть не здогадуються. Як щось само собою зрозуміле сприймалося упродовж століть твердження, що сягнути в поезії чоловічого рівня жінка ніколи не зможе. При цьому натякалося на «недосконалість жіночої природи», цебто - на нездатність жінки мислити. Про інерцію сприйняття жіночої музи свідчать рядки талановитої російської поетеси минулого століття є. Ростопчиної: «Песнь женская была ему забавой. Как новизна...». «Ему» - це Пушкіну. Але ось що цікаво. Уже сучасники, оцінюючи творчість тієї ж Ростопчиної і Кароліни Павлової, не без подиву звернули увагу на деяку розсудливість їхньої лірики. Це дало підстави С. Шевирьову твердити, що жінка в поезії схильна не стільки до вихлюпу емоцій, як до роздуму, думки.
Ніби й не існувало до цього геніального рядка грекині Сапфо - «людина в щасті рівня богові». Жінка-поет таки діждалася визнання. Відомою своєю оцінкою Лесі Українки І. Франко рішуче відсунув чоловіків-сучасників на другий план. І то не був лицарський жест, а данина справедливості. Два великих жі- ночих імені російської поезії нашого століття досі не втратили притягальної сили. Жіночий феномен нинішньої пое- зії України - факт, що не підлягає сумніву. Але і в цьому контексті ім'я Ліни Костенко сприймається осібно. Справа тут не в лідерстві, а в духовному подвижництві, що возносить поета на вищий щабель читацького сприйняття. «Спартанка Києва» - у цій самоатестації ні краплі перебільшення. Легко зараз усі провали списувати на застій. Важче усвідомити міру своєї вини, зізнатися у власній безпринципності та відсутності мужності. Творчість Ліни Костенко - приклад шляхетного служіння поезії. І докір тим, хто свою іскру божу послідовно глушив марнослів'ям кон'юнктури.
Дивує сила характеру: в її останніх книжках, кожна з яких була подією року, немає жодного з так званих «віршів-паровозів». Вона вимовчала своє право сказати:
«Мого народу гілочка тернова».
Без таких людей усі розмови про високе призначення поета - тільки красиві слова... Сучасна поезія наполегливо шукає нових виражальних можливостей. Стресовий досвід людини ядерної епохи неспівмірний з досвідом її попередників. Ніколи зона ще не була такою всесильною і такою... безсилою. Зрушилися цілі пласти свідомості. Зміщуються уявлення про самі форми існування матерії- про час і простір.
Середнє покоління українських поетів, незважаючи на всі випробування, які випали на його долю, виростало в умовах села із ще не втраченою поезією народних традицій. Те село не тільки плакало, а й співало. Нинішнє село майже не співає, зникає мальовничість побуту, чарівне таїнство гаїв, перелісків, левад - джерело натхнення цілих поколінь. Процес закономірний, і тут нічого не вдієш. Та біда в тому, що разом з цим слабшає й відчуття родоводу. А саме ним передовсім сильна кожна культура. Молоді поети, як найчутливіший нерв суспільства, відчувають це інтуїтивно. Звідси такий потяг до слов'янської міфології, історії, фольклору. Це з одного боку. З іншого - прагнення прилучитися до формальних здобутків світової поезії останніх десятиліть. Прагнення, що само по собі осуду не підлягає. Але реальні плоди незрідка насторожують.
Недавно я прочитав з десяток добірок поетів, які не мають ще власних книжок. Вірші багатьох «верлібристів», як близнюки, схожі між собою. На зміну старим стереотипам ідуть нові. Бо що таке наше сприйняття істинної поезії? Це зблиск, спалах, якесь моментальне, ще не усвідомлюване підключення до чужої енергетичної системи. Це раптове відчуття духовної наповненості, а вже потім його розуміння, я намагався збагнути. Я сумлінно вчитувався у ті вірші, та, зізнаюся чесно, второпав мало. Тексти при всій зовнішній культурі писань розповзались, втрачали обриси. Гнітила їх необов'язковість, розсмиканість. Не вистачало стрижня думки як об'єднуючої сили, здатної вдихнути життя в цю словесну масу. Маю тверде переконання: існує реальна загроза такої рефлексуючої поезії, позірна глибокодумність якої - одна з причин того, що перед нею в нерішучості зупиняється критичне перо, у цьому зв'язку творчість Ліни Костенко має значення принципове.
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
- це звертання і до нашого сумління. Остання книга, як і попередні, не розрахована на безхмарний настрій. Поезія мислі вимагає зустрічного руху мислі.
«Скіфська одіссея», «Сад нетанучих скульптур», «Дума про тоьох братів неазовських» - ці розлогі полотна тільки ілюзія втечі в минуле, йдеться про неминуще і пекуче.
Сила хисту виявляє себе вже у відборі матеріалу.
Ремісник пише про все, поет - про важливе.
журнал "Дніпро", №3, 1990р.
1990 рік, березень. Стаття у розділі "Літературна критика" В. Базилевського.
Минув з тих пір 21 рік, гугл мені видає чимало різнополярної інформації про пана Базилевського, закиди у радянськості, москвоцентризмі поряд із епітетами письменника-філософа..
але я навчилася абстрагуватися і цінувати Думку незалежно від біографічних моментів, можливих чи реальних вчинків її автора тощо.
Мене зачепило написане ним ще у 1987му році (опубліковане із скороченнями) і повністю опубліковане у 1990му. Бо відповідає моєму власному баченню і звучить на диво сучасно - попри відстань у 21 рік.
***
"Поезія як мислення", Володимир Базилевський (уривок)
...Відмітна риса таланту - високий рівень думання. Долання висоти, що стала нормою. Для неталанту вона недосяжна. Відчайдушні спроби його завершуються неминучим збиванням планки. Погано, коли честолюбство неспівмірyе з можливостями. Починається довільна гра ума. Натужні шукання з прицілом на винятковість.
Однак вольові зусилля в мистецтві важать тільки при наявності хисту, імітатор це розуміє і починає вигадувати. Не фантазувати, а висмоктувати з пальця. За сприятливої ситуації, коли заохочується формальний пошук, він, імітатор, може заслужити репутацію першовідкривача. Може ввести в оману навіть навченого досвідом. Він паразитує на складності при її відсутності. Наживає моральний капітал не на здобутках реальних, а на міражах. Примітив, висловлений з безпосередністю наїву, впадає у вічі. Та вберіть його в декоративні шати, позбавте логічних зв'язків, а для більшої переконливості - розділових знаків, розірвіть як граматично й інтонаційно цілісну мовну одиницю - і прямизна убогих сентенцій обернеться китайською грамотою.
Імітатору вигідний цей камуфляж. Він дозволяє йому утримуватися (а в пору занепаду читацького смаку і досить довго) на «гребені хвилі». А ті, хто побажає позірні цінності видавати за справжні, завжди знайдуться. Одні діють так з нерозуміння, інші - з побоювання зажити геростратової слави душителя талантів. За таких умов критичні голоси імітаторам навіть на руку, бони утверджуються за їх рахунок, вивищуються в очах тих, хто неспроможний відрізнити діамант від підробки. Терновий вінок мученика увінчує чоло імітатора, але приходить час, коли він сам втомлюється від власних шарад і починає говорити справжнім голосом. Тобто голосом примітиву. Тут і виявляється разюча невідповідність між надуманим і справжнім. Рятівну маску втрачено. Ореол загадковості щезає. «Новатор» перетворюється в недолугого плутаника з неясними пориваннями і банальними судженнями. Підтверджується правило: туманність стилю - наслідок туманності мислення.
Формальний елемент у віршах такого ряду кричить про себе. Імітатор ладен вистрибнути з самого себе, аби звернули на нього увагу. Намагається взяти ноту найвищу. Але тенорський вокаліз не для нього, і він неминуче зриває голос. З поетом такого трапитися не може. Бо він «природний, як природа» (Ліна Костенко). Він не імітує складності, а живе нею. Він заклопотаний тим, аби донести цю складність якомога простіше. Тобто у формах найгармонійніших, найдоцільніших.
Зусилля таланту і зусилля його антипода полярні. Перший пам'ятає про те, що поезія - вогонь «в одежі слова». Другий ретельно дбає, щоб та одежа - боронь боже - не відстала від останньої моделі моди. Якщо застосовувати класифікацію одного з москов- ських поетів, талант мучиться, імітатор вигадує. Талант будує, імітатор руйнує. Талант потрясають тайфуни та циклони епохи, імітатор носиться з собою, як з писаною торбою. Талант органічно відчуває, що слово - тільки засіб, інструмент вияву чуття й розуму, імітатор оп'яняється словом, як наркотиком. Поет певен: творяще й організуюче начало - думка.Тому й звертається: «Не треба думати мізерно». Сказано жінкою, орга- ніці хисту якої імітаторство не просто чуже - вороже в усіх його різновиявах. Ліна Костенко (мова про неї) належить до того рідкісного типу митців, для яких фальш неможлива, вона відразлива їх природі.
Про це обмовимося не раз, а зараз тут доречно згадати одне з висловлювань Гете. Хід його міркувань такий. Жінки ніяк не можуть зрозуміти, що в поезії найбільше важить зміст. Захоплюючись віршами, вони думають при цьому тільки про почуття, про слова і т. п. А ось про те, що справжня сила поетична закладена в ситуації, в думці,- навіть не здогадуються. Як щось само собою зрозуміле сприймалося упродовж століть твердження, що сягнути в поезії чоловічого рівня жінка ніколи не зможе. При цьому натякалося на «недосконалість жіночої природи», цебто - на нездатність жінки мислити. Про інерцію сприйняття жіночої музи свідчать рядки талановитої російської поетеси минулого століття є. Ростопчиної: «Песнь женская была ему забавой. Как новизна...». «Ему» - це Пушкіну. Але ось що цікаво. Уже сучасники, оцінюючи творчість тієї ж Ростопчиної і Кароліни Павлової, не без подиву звернули увагу на деяку розсудливість їхньої лірики. Це дало підстави С. Шевирьову твердити, що жінка в поезії схильна не стільки до вихлюпу емоцій, як до роздуму, думки.
Ніби й не існувало до цього геніального рядка грекині Сапфо - «людина в щасті рівня богові». Жінка-поет таки діждалася визнання. Відомою своєю оцінкою Лесі Українки І. Франко рішуче відсунув чоловіків-сучасників на другий план. І то не був лицарський жест, а данина справедливості. Два великих жі- ночих імені російської поезії нашого століття досі не втратили притягальної сили. Жіночий феномен нинішньої пое- зії України - факт, що не підлягає сумніву. Але і в цьому контексті ім'я Ліни Костенко сприймається осібно. Справа тут не в лідерстві, а в духовному подвижництві, що возносить поета на вищий щабель читацького сприйняття. «Спартанка Києва» - у цій самоатестації ні краплі перебільшення. Легко зараз усі провали списувати на застій. Важче усвідомити міру своєї вини, зізнатися у власній безпринципності та відсутності мужності. Творчість Ліни Костенко - приклад шляхетного служіння поезії. І докір тим, хто свою іскру божу послідовно глушив марнослів'ям кон'юнктури.
Дивує сила характеру: в її останніх книжках, кожна з яких була подією року, немає жодного з так званих «віршів-паровозів». Вона вимовчала своє право сказати:
«Мого народу гілочка тернова».
Без таких людей усі розмови про високе призначення поета - тільки красиві слова... Сучасна поезія наполегливо шукає нових виражальних можливостей. Стресовий досвід людини ядерної епохи неспівмірний з досвідом її попередників. Ніколи зона ще не була такою всесильною і такою... безсилою. Зрушилися цілі пласти свідомості. Зміщуються уявлення про самі форми існування матерії- про час і простір.
Середнє покоління українських поетів, незважаючи на всі випробування, які випали на його долю, виростало в умовах села із ще не втраченою поезією народних традицій. Те село не тільки плакало, а й співало. Нинішнє село майже не співає, зникає мальовничість побуту, чарівне таїнство гаїв, перелісків, левад - джерело натхнення цілих поколінь. Процес закономірний, і тут нічого не вдієш. Та біда в тому, що разом з цим слабшає й відчуття родоводу. А саме ним передовсім сильна кожна культура. Молоді поети, як найчутливіший нерв суспільства, відчувають це інтуїтивно. Звідси такий потяг до слов'янської міфології, історії, фольклору. Це з одного боку. З іншого - прагнення прилучитися до формальних здобутків світової поезії останніх десятиліть. Прагнення, що само по собі осуду не підлягає. Але реальні плоди незрідка насторожують.
Недавно я прочитав з десяток добірок поетів, які не мають ще власних книжок. Вірші багатьох «верлібристів», як близнюки, схожі між собою. На зміну старим стереотипам ідуть нові. Бо що таке наше сприйняття істинної поезії? Це зблиск, спалах, якесь моментальне, ще не усвідомлюване підключення до чужої енергетичної системи. Це раптове відчуття духовної наповненості, а вже потім його розуміння, я намагався збагнути. Я сумлінно вчитувався у ті вірші, та, зізнаюся чесно, второпав мало. Тексти при всій зовнішній культурі писань розповзались, втрачали обриси. Гнітила їх необов'язковість, розсмиканість. Не вистачало стрижня думки як об'єднуючої сили, здатної вдихнути життя в цю словесну масу. Маю тверде переконання: існує реальна загроза такої рефлексуючої поезії, позірна глибокодумність якої - одна з причин того, що перед нею в нерішучості зупиняється критичне перо, у цьому зв'язку творчість Ліни Костенко має значення принципове.
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
- це звертання і до нашого сумління. Остання книга, як і попередні, не розрахована на безхмарний настрій. Поезія мислі вимагає зустрічного руху мислі.
«Скіфська одіссея», «Сад нетанучих скульптур», «Дума про тоьох братів неазовських» - ці розлогі полотна тільки ілюзія втечі в минуле, йдеться про неминуще і пекуче.
Сила хисту виявляє себе вже у відборі матеріалу.
Ремісник пише про все, поет - про важливе.
журнал "Дніпро", №3, 1990р.