диявол сміявся до сліз
Набридло - не читайте.
А я таки напишу ще кілька улюблених цитат із "Записок.." Л.Костенко.
***
А поки ми тут святкуємо День Валентина, у мусульман їхнє велике свято Курбан-Байрам. Мільйони прочан з’їхалися на Великий Хадж. Після молитви на горі Арафат здійснили обряд побиття камінням диявола. Але ті, що вже побили диявола, і ті, що ще не побили, не змогли розминутися і побилися між собою.
Геніальна метафора. Диявол сміявся до сліз.
***
Краще б не зачіпали біблійних місць. З біблійних місць можуть початися біблійні трагедії.
***
У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю. Пекло, я так розумію, не замкнене.
***
Бомжі у нашому дворі дуже колоритні. Двоє постійно порпаються у сміттєвому контейнері. Ходять як на роботу, щоранку. Один старий, другий молодший, обидва з фіолетовими носами. Поки один сортує і розпихає по торбах результати своїх розкопок, другий часом навіть гортає якийсь журнал, щойно добутий зі смітника. Зіпреться спиною об сміттєвий бак, нога за ногу, і гортає.
Бомжі між собою мирять, не б’ються. А це з певного часу порушила їхню гармонію бомжиха,
не так стара, як самознищена, теж з фіолетовим носом. Вони її спробували відігнати від свого джерела існування. - Люді, помогітє! - так відчайдушно зарепетувала вона, що всі кинулися до вікон, перехилилися з балконів, думали: грабують, убивають. - Хлєб отнімают! - несамовито репетує обвішана торбами бомжиха, спокійнісінько собі йдучи.
А за нею двоє бомжів, теж обвішані торбами, вона тримає їх на дистанції своїм лементом. Але час від часу озирається і, вже маючи глядачів зі всіх вікон, завдає бомжам остаточного морального удару: - Кучмовскіє ублюдкі! - І от саме це допекло їм найбільше. - Ах, ми кучмовскіє! - і вони наддали ходи. Тут вона вже зрозуміла, що буде бита за образу честі, і теж наддала.
***
Суспільство у нас важке. Конгломерат націй і антинацій, звиклих до стагнацій і профанацій, дискримінацій і асиміляцій.
Шлунок у такого суспільства безрозмірний, а спільного серця нема.
А нема спільного серця - нема спільних цінностей.
Через те й «національна ідея не спрацювала», - як сказав колись наш президент. І «маємо те, що маємо», - як сказав попередній. І навіть не маємо того, що маємо. Конгломерат перемолов.
Всі вимагають спільної національної ідеї. А яка може бути спільна національна ідея у суспільстві, за суттю своєю антинаціональному?
Ось навіть і цей Майдан, з його несмаком і еклектикою, цей монумент Незалежності - що він означає? Яку історичну, національну чи хоча б елементарно людську ідею несе? «Красіво, но бессмислєнно», - як сказав один мій колега з «Кварка».
***
Предки мої, що ви зробили не так, що нащадки потрапили в таку халепу?
- Не мали письменників, чутних для світу, - каже він. - Не створили ні Божественної комедії, ні людської.
- Мова, - сказав я. - Віками дискримінована мова. Колоніальне становище.
- Я не аналізую причин, - сухо сказав він. - Я констатую факт.
Оце й уся різниця між нами. Він констатує, а я страждаю.
- Ти людина, а він чурбан, - резюмує дружина.
***
Підручників не вистачає. Книжки шалено дорогі. Та тепер вже й не модно читати. Тепер модно ловити кайф. Хто тепер читає Флобера, Байрона чи Шекспіра? Кому тепер цікавий такий Ромео, - мало було у Вероні тьолок? Запав на якусь пискуху і віддав кінці. Або той Гамлет - «Бути чи не бути?» Звичайно, бути, мать його за лапу. Замочив би того Клавдія і жив на повну, чого було кіпеш здіймать? Тепер час просунутих. Час рімейків, сиквелів і адаптацій. Кажу батькові: - Скоро література взагалі не буде потрібна. Що ж ти перекладаєш класику? Хто буде читати великих?
- Ні, - каже батько. - Ти не бійся. Людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі.
***
«Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка», - сказала перша леді Росії.
Отже, кордон російського світу проходить через кухню нашого президента, по коридорах влади, і по нашому коридору теж.
А де ж наш український світ? Де в Україні наш український світ?!
***
Почалися телемарафони. Діячі культури й науки сидять у черзі на теледиванах. В родинах сварки, сусіди не вітаються, собаки гавкають одна на одну. Вступаємо в стадію масового психозу.
А власне, за що ми боремося? За те, щоб президентом був той, а не той? Особисто я без ілюзій. Головне, обрати такого, щоб можна було переобрати. Щоб не вп’явся у владу знову на десять років і не пересидів людське терпіння.
***
Сьогодні заходжу в ліфт, а там наш сусід, старенький інтелігентний єврей, що живе поверхом нижче. Двері зачиняються. На стіні кабінки написано: «жид». Тут і раніше було написано всякого, а тепер ще й це. Ми їхали вгору, а слово «жид» повзло по стіні.
- Що будемо робити? - каже він мені.
- Приходьте до нас, часом що, - кажу я. - Шафу до дверей присунемо, якось будемо одбиватись. - Або ви до нас, - каже він. - Часом що.
Теж слушно. Бо на стелі кабіни розгонисто, червоним фломастером хтось написав: «Долой оранжевих националистов!». Тобто мене.
***
Або та прекумедна лялька, ні з чим непорівнянний гіньйоль: шапка набакир, очі безтямні, а текст - найзліший пародист такого б не придумав. Що вона виступає, так сказать, як супруга, не знає, як сказати, кого. Що «што там дєлаєтся в Кієвє, кашмар!» На Майдан привезли «американскіє валянкі» і «наколотиє апельсіни». А ми тут всі на Майдані наїлися тих апельсинів, і нас тут усіх штабелями вивозить з менінгітом швидка.
Правда, кажуть, що та лялька не персонаж «Вертепу», а справді дружина провладного кандидата, яку так хотів побачити народ. Але я не вірю. Не може ж бути, щоб у кандидата в президенти була така розумна жінка в натурі.
Приснилася пальма Мерцалова, на якій сидить мавпа і їсть наколоті апельсини.
***
Потроху міняється тональність Майдану, примовкає «Плач Єремії», пісні героїчні, стрілецькі й народні. Зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск. І ось уже премила російська пісенька, знайома ще з радянських часів, починає домінувати над Майданом - «Оранжевые дяди, оранжевые тети, оранжевый верблюд!». Це вже як лейтмотив Майдану, як його позивні. А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо - даємо перемогти нас.
Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що, як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь «оранжевим верблюдом».
- Ти скептик, - каже дружина.
Тепер уже мій скепсис її добиває.
Я не скептик. Просто я знаю закон маятника. Хитнулося в один бік, може хитнутися у протилежний.
А я таки напишу ще кілька улюблених цитат із "Записок.." Л.Костенко.
***
А поки ми тут святкуємо День Валентина, у мусульман їхнє велике свято Курбан-Байрам. Мільйони прочан з’їхалися на Великий Хадж. Після молитви на горі Арафат здійснили обряд побиття камінням диявола. Але ті, що вже побили диявола, і ті, що ще не побили, не змогли розминутися і побилися між собою.
Геніальна метафора. Диявол сміявся до сліз.
***
Краще б не зачіпали біблійних місць. З біблійних місць можуть початися біблійні трагедії.
***
У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю. Пекло, я так розумію, не замкнене.
***
Бомжі у нашому дворі дуже колоритні. Двоє постійно порпаються у сміттєвому контейнері. Ходять як на роботу, щоранку. Один старий, другий молодший, обидва з фіолетовими носами. Поки один сортує і розпихає по торбах результати своїх розкопок, другий часом навіть гортає якийсь журнал, щойно добутий зі смітника. Зіпреться спиною об сміттєвий бак, нога за ногу, і гортає.
Бомжі між собою мирять, не б’ються. А це з певного часу порушила їхню гармонію бомжиха,
не так стара, як самознищена, теж з фіолетовим носом. Вони її спробували відігнати від свого джерела існування. - Люді, помогітє! - так відчайдушно зарепетувала вона, що всі кинулися до вікон, перехилилися з балконів, думали: грабують, убивають. - Хлєб отнімают! - несамовито репетує обвішана торбами бомжиха, спокійнісінько собі йдучи.
А за нею двоє бомжів, теж обвішані торбами, вона тримає їх на дистанції своїм лементом. Але час від часу озирається і, вже маючи глядачів зі всіх вікон, завдає бомжам остаточного морального удару: - Кучмовскіє ублюдкі! - І от саме це допекло їм найбільше. - Ах, ми кучмовскіє! - і вони наддали ходи. Тут вона вже зрозуміла, що буде бита за образу честі, і теж наддала.
***
Суспільство у нас важке. Конгломерат націй і антинацій, звиклих до стагнацій і профанацій, дискримінацій і асиміляцій.
Шлунок у такого суспільства безрозмірний, а спільного серця нема.
А нема спільного серця - нема спільних цінностей.
Через те й «національна ідея не спрацювала», - як сказав колись наш президент. І «маємо те, що маємо», - як сказав попередній. І навіть не маємо того, що маємо. Конгломерат перемолов.
Всі вимагають спільної національної ідеї. А яка може бути спільна національна ідея у суспільстві, за суттю своєю антинаціональному?
Ось навіть і цей Майдан, з його несмаком і еклектикою, цей монумент Незалежності - що він означає? Яку історичну, національну чи хоча б елементарно людську ідею несе? «Красіво, но бессмислєнно», - як сказав один мій колега з «Кварка».
***
Предки мої, що ви зробили не так, що нащадки потрапили в таку халепу?
- Не мали письменників, чутних для світу, - каже він. - Не створили ні Божественної комедії, ні людської.
- Мова, - сказав я. - Віками дискримінована мова. Колоніальне становище.
- Я не аналізую причин, - сухо сказав він. - Я констатую факт.
Оце й уся різниця між нами. Він констатує, а я страждаю.
- Ти людина, а він чурбан, - резюмує дружина.
***
Підручників не вистачає. Книжки шалено дорогі. Та тепер вже й не модно читати. Тепер модно ловити кайф. Хто тепер читає Флобера, Байрона чи Шекспіра? Кому тепер цікавий такий Ромео, - мало було у Вероні тьолок? Запав на якусь пискуху і віддав кінці. Або той Гамлет - «Бути чи не бути?» Звичайно, бути, мать його за лапу. Замочив би того Клавдія і жив на повну, чого було кіпеш здіймать? Тепер час просунутих. Час рімейків, сиквелів і адаптацій. Кажу батькові: - Скоро література взагалі не буде потрібна. Що ж ти перекладаєш класику? Хто буде читати великих?
- Ні, - каже батько. - Ти не бійся. Людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі.
***
«Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка», - сказала перша леді Росії.
Отже, кордон російського світу проходить через кухню нашого президента, по коридорах влади, і по нашому коридору теж.
А де ж наш український світ? Де в Україні наш український світ?!
***
Почалися телемарафони. Діячі культури й науки сидять у черзі на теледиванах. В родинах сварки, сусіди не вітаються, собаки гавкають одна на одну. Вступаємо в стадію масового психозу.
А власне, за що ми боремося? За те, щоб президентом був той, а не той? Особисто я без ілюзій. Головне, обрати такого, щоб можна було переобрати. Щоб не вп’явся у владу знову на десять років і не пересидів людське терпіння.
***
Сьогодні заходжу в ліфт, а там наш сусід, старенький інтелігентний єврей, що живе поверхом нижче. Двері зачиняються. На стіні кабінки написано: «жид». Тут і раніше було написано всякого, а тепер ще й це. Ми їхали вгору, а слово «жид» повзло по стіні.
- Що будемо робити? - каже він мені.
- Приходьте до нас, часом що, - кажу я. - Шафу до дверей присунемо, якось будемо одбиватись. - Або ви до нас, - каже він. - Часом що.
Теж слушно. Бо на стелі кабіни розгонисто, червоним фломастером хтось написав: «Долой оранжевих националистов!». Тобто мене.
***
Або та прекумедна лялька, ні з чим непорівнянний гіньйоль: шапка набакир, очі безтямні, а текст - найзліший пародист такого б не придумав. Що вона виступає, так сказать, як супруга, не знає, як сказати, кого. Що «што там дєлаєтся в Кієвє, кашмар!» На Майдан привезли «американскіє валянкі» і «наколотиє апельсіни». А ми тут всі на Майдані наїлися тих апельсинів, і нас тут усіх штабелями вивозить з менінгітом швидка.
Правда, кажуть, що та лялька не персонаж «Вертепу», а справді дружина провладного кандидата, яку так хотів побачити народ. Але я не вірю. Не може ж бути, щоб у кандидата в президенти була така розумна жінка в натурі.
Приснилася пальма Мерцалова, на якій сидить мавпа і їсть наколоті апельсини.
***
Потроху міняється тональність Майдану, примовкає «Плач Єремії», пісні героїчні, стрілецькі й народні. Зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск. І ось уже премила російська пісенька, знайома ще з радянських часів, починає домінувати над Майданом - «Оранжевые дяди, оранжевые тети, оранжевый верблюд!». Це вже як лейтмотив Майдану, як його позивні. А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо - даємо перемогти нас.
Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що, як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь «оранжевим верблюдом».
- Ти скептик, - каже дружина.
Тепер уже мій скепсис її добиває.
Я не скептик. Просто я знаю закон маятника. Хитнулося в один бік, може хитнутися у протилежний.