криза жанрів
Скільки то терпіння і послідовності треба щоб прищепити звичку.. (ну або вміння викликати страх, агресії і жорсткості - що в нашому випадку технічно важко, та і не спрацьовує: віддзеркалює тим же)
Густюще і важке волосся розчесати (це таки робота, я вам скажу ) і зібрати в акуратний хвостик вже вміємо. Але так повільно, що по будням все ще вмикаємо на 10хв. якийсь шматочок фільму чи мультика - це вже ритуал -і я швиденько справляюся, бо інакше треба було б півгодини красти у сну..
Надибала сьогодні стару фотку - з колишньої роботи, якось не було з ким залишити її то привела на своє робоче місце. Так і працювали удвох. :) тоді її було 5:
Після ранкового 10-хвилинного перенляду класики під час "розчісування коси" (а класика - це те що можна переглядати не раз і не два), ходжу і машнально наспівую пісеньку із "приключений Васечкина и Петрова":
Зачем человеку каникулы, задумывался кто-нибудь?
А человеку каникулы даны чтоб отдохнуть.
Зачем человеку каникулы -чтоб каждый день кино,
А в лагере каникулы - мучение одно..( http://songkino.ru/songs/kanikuli_petr1.html#2 )
І питаю Промінчика риторично, усміхаючись заразності мелодії: "от хіба зараз знімають такі дитячі фільми?.. хіба що фентезійне-фантастичне, а реального - нуль.."
- Це тому, що зараз немає узагальненого образу.. ну такого як тоді був, у радянські часи- щоб був однаковий для всіх..
Ця думка Промінчика мене вразила, і я почала приміряти її на кризу сучасної української (та і світової) літератури і кіно (українського) в жанрі "реальності"... Хоча якраз із дитячою літературою завдяки Всеволоду Нестайку і молодим (але далеко не всім) письменникам ще так-сяк..
Невже і справді, строкатість і повна свобода (анархія) смаків і стилів, відсутність "універсальності" у суспільстві, призводить до того що нема "класики", нема про кого писати чи знімати.. (немає "збірного образу")?
Густюще і важке волосся розчесати (це таки робота, я вам скажу ) і зібрати в акуратний хвостик вже вміємо. Але так повільно, що по будням все ще вмикаємо на 10хв. якийсь шматочок фільму чи мультика - це вже ритуал -і я швиденько справляюся, бо інакше треба було б півгодини красти у сну..
Надибала сьогодні стару фотку - з колишньої роботи, якось не було з ким залишити її то привела на своє робоче місце. Так і працювали удвох. :) тоді її було 5:
Після ранкового 10-хвилинного перенляду класики під час "розчісування коси" (а класика - це те що можна переглядати не раз і не два), ходжу і машнально наспівую пісеньку із "приключений Васечкина и Петрова":
Зачем человеку каникулы, задумывался кто-нибудь?
А человеку каникулы даны чтоб отдохнуть.
Зачем человеку каникулы -чтоб каждый день кино,
А в лагере каникулы - мучение одно..( http://songkino.ru/songs/kanikuli_petr1.html#2 )
І питаю Промінчика риторично, усміхаючись заразності мелодії: "от хіба зараз знімають такі дитячі фільми?.. хіба що фентезійне-фантастичне, а реального - нуль.."
- Це тому, що зараз немає узагальненого образу.. ну такого як тоді був, у радянські часи- щоб був однаковий для всіх..
Ця думка Промінчика мене вразила, і я почала приміряти її на кризу сучасної української (та і світової) літератури і кіно (українського) в жанрі "реальності"... Хоча якраз із дитячою літературою завдяки Всеволоду Нестайку і молодим (але далеко не всім) письменникам ще так-сяк..
Невже і справді, строкатість і повна свобода (анархія) смаків і стилів, відсутність "універсальності" у суспільстві, призводить до того що нема "класики", нема про кого писати чи знімати.. (немає "збірного образу")?