(no subject)
нічого кращого в світі за прогулянки нічним містом цією ранньою весною.
місто і я. й нікого навколо, дивно, порожні вулиці, одна-дві людини зустрілися за годину. дванадцята ночі, порожні вулиці, певно через те, що завтра робоча субота.
отже, вологий асфальт, тротуари, вкриті тонким шаром льоду, маєш змогу трішечки ковзати тим льодом, але підбори заважають робити це повноцінно. відчувається легкий сигаретний запах, цією вулицею кілька хвилин хтось йшов й палив, потім певно пірнув в один з дворів, але запах лишився в морозному повітрі. жадібно його вдмухую з бажанням відчути хоч якусь ознаку живої людини на порожній вулиці.
у привітному світлі від вивісок закритих магазинів, кінотеатрів і просто ліхтарів, з «іксайтером» у вухах я йду і відчуваю, що не самотньо, ніби дейв зліва тримає мене під руку, а мартін тихесенько собі справа притримує мене, застерігає від несподіваних падінь на лід. відчуваю ніби вони удвох ніби роблять мені штучне дихання, вдмухують у рота своїми текстами таких вже заслуханих пісень нове повітря в мої легені, впевненість і відчуття справжності життя. і місто не таке страшне, і не так вже сильно я його не люблю як зазвичай.
здавалося ходити кругами вивченими маршрутами можна втомитися. тільки не вночі. синє світло, жовте світло, ці галюцинації із рожевим й синім світлом світлофора.. багато маленьких вогників на горизонті. як зробити, щоб ранок прийшов нескоро..
сісти просто на вулиці, на бордюрі й плакати від власної неспроможності зупинитися. зупинитися бігти, зупинитися сперечатися, злитися, грати ролі. плакати допоки холодний вітер не висушить сльози на змерзлому обличчі. підвестися й тихенько плестися у напрямку свого теплого кута. ні, бігти зі сновидінь у спогади, і знову, і знову. і знову неспроможність зупинитися. тільки провалитися у сон, й нічого не згадувати.
дивно, але нічого кращого за цю ніч. вже давно.
місто і я. й нікого навколо, дивно, порожні вулиці, одна-дві людини зустрілися за годину. дванадцята ночі, порожні вулиці, певно через те, що завтра робоча субота.
отже, вологий асфальт, тротуари, вкриті тонким шаром льоду, маєш змогу трішечки ковзати тим льодом, але підбори заважають робити це повноцінно. відчувається легкий сигаретний запах, цією вулицею кілька хвилин хтось йшов й палив, потім певно пірнув в один з дворів, але запах лишився в морозному повітрі. жадібно його вдмухую з бажанням відчути хоч якусь ознаку живої людини на порожній вулиці.
у привітному світлі від вивісок закритих магазинів, кінотеатрів і просто ліхтарів, з «іксайтером» у вухах я йду і відчуваю, що не самотньо, ніби дейв зліва тримає мене під руку, а мартін тихесенько собі справа притримує мене, застерігає від несподіваних падінь на лід. відчуваю ніби вони удвох ніби роблять мені штучне дихання, вдмухують у рота своїми текстами таких вже заслуханих пісень нове повітря в мої легені, впевненість і відчуття справжності життя. і місто не таке страшне, і не так вже сильно я його не люблю як зазвичай.
здавалося ходити кругами вивченими маршрутами можна втомитися. тільки не вночі. синє світло, жовте світло, ці галюцинації із рожевим й синім світлом світлофора.. багато маленьких вогників на горизонті. як зробити, щоб ранок прийшов нескоро..
сісти просто на вулиці, на бордюрі й плакати від власної неспроможності зупинитися. зупинитися бігти, зупинитися сперечатися, злитися, грати ролі. плакати допоки холодний вітер не висушить сльози на змерзлому обличчі. підвестися й тихенько плестися у напрямку свого теплого кута. ні, бігти зі сновидінь у спогади, і знову, і знову. і знову неспроможність зупинитися. тільки провалитися у сон, й нічого не згадувати.
дивно, але нічого кращого за цю ніч. вже давно.