Молитва у Михайлівському
Ми ніколи не розберемося в їхніх маніпуляціях. Версії множаться в якійсь параноїдальній прогресії, і зрештою кажеш собі досить. Усе, що можеш протиставити цьому божевіллю - священний порив тисяч людей, які стоять на площах у дощ і мороз, пригнані інстинктом самозбереження. І творять молитву з усіх тих гасел і скандувань. У надії, що та молитва сотворить їх.
Учора на майданівську сцену вийшов священик із групою семінаристів з Тернополя для спільної молитви за Україну. Вона фактично полягала в наспівуванні однієї фрази - «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас!», яке повторювалося, здавалося, цілу вічність. І десь посередині тої вічності натовп притих уже не формально, «бо ж молитва», а якось внутрішньо. Він, здавалося, заглибився кудись у себе глибше.
Уночі в Михайлівському соборі, який прихистив переляканих і розгублених мітингувальників, я спостерігала щось подібне. Вийдеш за монастирську браму, навколо - море збурених емоцій. Гнівні скандування, плач у мікрофон за зламаних дітей, докори вцілілих дітей, безперервні клаксони автомобілів, що проїжджали біля площі… А зайдеш у собор - це все зникає. Ніби опускаєшся кудись глибше-глибше, в саме серце України. А там зараз безперервна молитва.
На одній зі стін собору зображено «Моління про чашу». Христос навколішки молиться, його слухає Святий Дух, а апостоли навколо покотом сплять. І їх по-людськи можна зрозуміти - просто під цим зображенням так само покотом сплять на підлозі собору й апостоли нинішньої революції. Легкі й мовби безплотні ченці ходять між ними, пропонують килими, щоб було зручніше, а священик біля вівтаря озвучує усіх цих людей перед Богом. Він читає Давидові псалми. Слова з далекого-далекого серця живого чоловіка, загнаного в пастку, таку страшну й останню пастку, що йому вже нема куди ховатися - і він звертається до Бога напряму, без ритуалів і велемовних промов: Господи, ти створив це небо і землю, ти створив мене - то врятуй же тепер, бо загину!
Люди спали на підлозі, а над ними лунали слова того далекого царя: «Вислухай, Боже, мій голос, як скаржуся я, від страху ворожого душу мою хорони! Заховай мене від потаємного збору злочинців, від крику свавільців, які нагострили свого язика, як меча, натягнули струну свою словом гірким, щоб таємно стріляти в невинного, - вони нагло стрілятимуть в нього, і не будуть боятись! У злій справі зміцняють себе, змовляються пастки таємно розставити, кажуть: «Хто буде їх бачити?» Вони кривди ховають. Загинемо, як задум їхній сповниться, бо нутро чоловіка та серце - глибоке! Але вчинить Бог, що стріла на них стрілить, - і нагло поранені будуть, і вчинить, що їхній язик допадеться до них, - і будуть хитати головою усі, хто спогляне на них!.. І всі люди боятися будуть, і будуть розказувати про чин Бога, і діло Його зрозуміють! І праведний Господом буде радіти, і буде вдаватись до Нього, і будуть похвалені всі простосерді!»
Простосерді в цей час хто молився, хто читав новини у мобільному, хто зморено дрімав біля своїх прапорів. Я роздивлялася стіни, і згадувалася чомусь смальта з розкопок Михайлівського собору, побачена в його музеї у дзвіниці. Ті шматочки, які розлетілися з мозаїк під час вибуху 1937-го року. Їх поскладали за кольорами, окремими купками - зелений, синій, золотий...
О четвертій ранку читали акафіст «Слава Богу за все», людей у храм сходилося дедалі більше, і знову дивно було слухати в оточенні ікон і святих на стінах ці такі живі слова з піднесеного серця:
«Господи, добре гостювати у Тебе. Духмяне повітря, гори, що піднімаються в небо, води, як безмежні дзеркала, що відсвічують золото променів і легкість хмар. Вся природа таємниче шепочеться, вся наповнена ласкою: птахи і звірі носять печать Твоєї любові. Благословенна мати - Земля з її короткочасною красою, що пробуджує тугу за вічною вітчизною, де в нетлінній красі звучить спів. Алилуя!
Ти, Господи, ввів нас в це життя, як в чарівний рай, ми побачили небо, як блакитну глибоку чашу, в якій дзвенять співи пташок. Ми почули миротворчий шум лісу і солодкозвучну музику вод. Ми їли запашні плоди і духмяний мед. Добре в Тебе на землі, радісно у Тебе в гостях».
…Коли вийшла за браму на перше метро, на площі тривав мітинг, хоч більшість людей уже порозходились набиратися сил перед недільним протестом. І над Михайлівським собором, і над площею висіло шатро із зірок, і здавалося, що всі ті гасла й вимоги - просто до них.
Учора на майданівську сцену вийшов священик із групою семінаристів з Тернополя для спільної молитви за Україну. Вона фактично полягала в наспівуванні однієї фрази - «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас!», яке повторювалося, здавалося, цілу вічність. І десь посередині тої вічності натовп притих уже не формально, «бо ж молитва», а якось внутрішньо. Він, здавалося, заглибився кудись у себе глибше.
Уночі в Михайлівському соборі, який прихистив переляканих і розгублених мітингувальників, я спостерігала щось подібне. Вийдеш за монастирську браму, навколо - море збурених емоцій. Гнівні скандування, плач у мікрофон за зламаних дітей, докори вцілілих дітей, безперервні клаксони автомобілів, що проїжджали біля площі… А зайдеш у собор - це все зникає. Ніби опускаєшся кудись глибше-глибше, в саме серце України. А там зараз безперервна молитва.
На одній зі стін собору зображено «Моління про чашу». Христос навколішки молиться, його слухає Святий Дух, а апостоли навколо покотом сплять. І їх по-людськи можна зрозуміти - просто під цим зображенням так само покотом сплять на підлозі собору й апостоли нинішньої революції. Легкі й мовби безплотні ченці ходять між ними, пропонують килими, щоб було зручніше, а священик біля вівтаря озвучує усіх цих людей перед Богом. Він читає Давидові псалми. Слова з далекого-далекого серця живого чоловіка, загнаного в пастку, таку страшну й останню пастку, що йому вже нема куди ховатися - і він звертається до Бога напряму, без ритуалів і велемовних промов: Господи, ти створив це небо і землю, ти створив мене - то врятуй же тепер, бо загину!
Люди спали на підлозі, а над ними лунали слова того далекого царя: «Вислухай, Боже, мій голос, як скаржуся я, від страху ворожого душу мою хорони! Заховай мене від потаємного збору злочинців, від крику свавільців, які нагострили свого язика, як меча, натягнули струну свою словом гірким, щоб таємно стріляти в невинного, - вони нагло стрілятимуть в нього, і не будуть боятись! У злій справі зміцняють себе, змовляються пастки таємно розставити, кажуть: «Хто буде їх бачити?» Вони кривди ховають. Загинемо, як задум їхній сповниться, бо нутро чоловіка та серце - глибоке! Але вчинить Бог, що стріла на них стрілить, - і нагло поранені будуть, і вчинить, що їхній язик допадеться до них, - і будуть хитати головою усі, хто спогляне на них!.. І всі люди боятися будуть, і будуть розказувати про чин Бога, і діло Його зрозуміють! І праведний Господом буде радіти, і буде вдаватись до Нього, і будуть похвалені всі простосерді!»
Простосерді в цей час хто молився, хто читав новини у мобільному, хто зморено дрімав біля своїх прапорів. Я роздивлялася стіни, і згадувалася чомусь смальта з розкопок Михайлівського собору, побачена в його музеї у дзвіниці. Ті шматочки, які розлетілися з мозаїк під час вибуху 1937-го року. Їх поскладали за кольорами, окремими купками - зелений, синій, золотий...
О четвертій ранку читали акафіст «Слава Богу за все», людей у храм сходилося дедалі більше, і знову дивно було слухати в оточенні ікон і святих на стінах ці такі живі слова з піднесеного серця:
«Господи, добре гостювати у Тебе. Духмяне повітря, гори, що піднімаються в небо, води, як безмежні дзеркала, що відсвічують золото променів і легкість хмар. Вся природа таємниче шепочеться, вся наповнена ласкою: птахи і звірі носять печать Твоєї любові. Благословенна мати - Земля з її короткочасною красою, що пробуджує тугу за вічною вітчизною, де в нетлінній красі звучить спів. Алилуя!
Ти, Господи, ввів нас в це життя, як в чарівний рай, ми побачили небо, як блакитну глибоку чашу, в якій дзвенять співи пташок. Ми почули миротворчий шум лісу і солодкозвучну музику вод. Ми їли запашні плоди і духмяний мед. Добре в Тебе на землі, радісно у Тебе в гостях».
…Коли вийшла за браму на перше метро, на площі тривав мітинг, хоч більшість людей уже порозходились набиратися сил перед недільним протестом. І над Михайлівським собором, і над площею висіло шатро із зірок, і здавалося, що всі ті гасла й вимоги - просто до них.