(no subject)
Проводжаю сьодні маму в Трускавець, стоїмо на вокзалі біля виходу на дев’яту платформу, мама сперлася рукою на парапет біля сходів, чекаємо, коли подадуть Трускавець. Поруч біля маминої руки - рука асоціального мужчини в глибокому розфокусі, стоїть до нас спиною по той бік парапету. Він шось хитається й переставляє руку - то відриває від парапету, то знову хапається. І от через цю руку звертаємо увагу на нього, а потім глядь: а він же стоїть по той бік на краєчку, а далі тільки вниз на сходи.
- Ей, - каже мама, торсаючи мужчину за рукав. - А як це ти туди заліз?
Парапет - вище пояса.
І тут до нас доходить: це ж суїцид!
- Да он уже полчаса так медитирует, - сказала дівчина з залу очікування. А інша покликала охоронця. Охоронець прийшов і теж почав торсати мужчину за рукав, а коли той став піднімати руки, як крила - взяв за шиворот.
Потім ми пішли на поїзд, і чим закінчилося - не знаю. Коли поверталася, бомжа за парапетом вже не було, мокрого місця на сходах - теж. А в пам’яті лишився його погляд.
- Ей, - каже мама, торсаючи мужчину за рукав. - А як це ти туди заліз?
Парапет - вище пояса.
І тут до нас доходить: це ж суїцид!
- Да он уже полчаса так медитирует, - сказала дівчина з залу очікування. А інша покликала охоронця. Охоронець прийшов і теж почав торсати мужчину за рукав, а коли той став піднімати руки, як крила - взяв за шиворот.
Потім ми пішли на поїзд, і чим закінчилося - не знаю. Коли поверталася, бомжа за парапетом вже не було, мокрого місця на сходах - теж. А в пам’яті лишився його погляд.