Леся Українка в листі до Івана Франка
...Ви, певне, знаєте легенди про в’язнів-богатирів. Ото сидить такий в’язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа та ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в’язниця, що ховає його; і думає він, що його кайдани все міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла, тільки в’язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник з-за Чорномор’я, щоб гукнути: «Встань!», щоб від гуку здригнувся в’язень, і щоб розсипались кайдани на руках, а тоді вже вільними руками в’язень сам вивалить двері старої темниці, і побачить, що є ще світло сонця і для нього… О, яке то щастя бути таким «чорноморцем», що має голос гукнути: «Встань!» Що, якби я мала такий голос тут, над Лігурійським морем? Я б гукнула, як тепер се море гукає (на морі саме буря тепер), так і геть-геть далеко прокотилось би через гори: "Встань!"