Альберт Наматжира
У той самий час, як у Богданівці малювала свої квіти Катерина Білокур, у далекій Австралії творив свої пустельні пейзажі перший художник-абориген Альберт Наматжира. Взагалі-то його австралійське ім’я так і лишилось невимовленою таємницею - за традицією племені аранда, ім’я людині давалося аж на 14 році життя - коли вона зможе зрозуміти його значення. Але батьки Альберта прийняли християнство у лютеранській місії в Центральній Австралії, тож хлопчика рано охрестили і нарекли чомусь Альбертом. Довгий час він так і підписував свої картини. А потім йому сказали, що потрібно прізвище, і він додав до свого імені батькове - Наматжира.
У них із Катериною Білокур багато спільного. Як їй для збереження автентичності прописали довічну Богданівку, так і його не випускали з резервації, поки виставки картин возили по столицях австралійських штатів. Успіх прийшов моментально, на першій же виставці - і відтоді не залишав його. Картини розкуповували вмить, ціни на них підіймалися, художником зацікавилась податкова - і він змушений був справно платити податки, позбавлений елементарних громадянських прав на своїй предковічній землі: він не мав права голосувати, виїжджати з резервації, купувати землю чи нерухомість, найближче місто аборигени повинні були залишати до настання темряви.
Слава Наматжири дійшла до британської королеви, і вона захотіла зустрітися з ним у свій приїзд до Австралії. Художника вдягнули, взули - і повезли по столицях як зірку. Його графік був розписаний погодинно - зустрічі, банкети, численні автограф-сесії... Потім його привезли й повернули назад у резервацію, укотре відмовивши у праві купити будинок у місті.
Усі свої рани художник гоїв у пустелі - сідали з жінкою чи з синами у вантажівку, й тижнями, а то й місяцями мандрували безлюдними пейзажами.
Така іронія долі: позбавлений колись справжнього австралійського імені, Альберт Наматжира став першим австралійським аборигеном "з іменем", спровокувавши ціле море дискусій про долю аборигенів у країні. Кожна подія його життя широко обговорювалася в австралійській пресі. Злі язики навіть казали, що й попит на картини такий шалений, бо він абориген.
Наматжира витримав випробування славою й великими грошима. З грошима полегшити карму йому добряче помогли непорушні традиції племені аранда: кожен член племені мав ділитися з ближніми усім, що є. Традиції суворої негостинної пустелі, мабуть, не передбачали, що хтось раптом візьме й розбагатіє. Одне слово, племені аранда пощастило: куди б не переїхав Наматжира, вони селилися біля нього, а коли він чомусь не міг поїхати з ними в місто скупитися, то їхали самі й скуповувалися в кредит на його ім’я.
Справжня біда почалася, коли під тиском громадськості Альберту таки дали громадянство Австралії. Це право поширювалося тільки на нього і його дружину, і щоб переїхати у місто, треба було залишити дітей. Діти були вже дорослі, але Наматжира вирішив лишитися в резервації. Здається, єдине право громадянина, яким він таки скористався, навчений на королівських банкетах - це право вживати спиртне. Аборигенам це було заборонено - їхні непристосовані до такої отрути організми, мовляв, оберігали. Альберт приносив спиртне в резервацію, і зрештою його засудили за споювання одноплемінників і посадили в тюрму. Знову ж таки - бурхлива хвиля громадського обговорення - і його за кілька місяців випустили.
Але художник вже не міг малювати. Ніби й брався, але потім впадав у якийсь транс - довгими годинами дивився на палаючі в заході сонця червоні гори. Якось раніше він розповідав, що малювати почав ще в юності, коли мандрував пустелею і забредав так далеко, де ще ніхто з їхнього племені не був. Тоді він брав шматок кори, гілочку з вогню й замальовував усе, що побачив, щоб потім показати одноплемінникам.
А зараз він зайшов так далеко, стільки побачив і стільки розповів, що може й можна вже просто помилуватися горами.
Не знаю, стільки правди в цій історії. Я лише приблизно переповіла те, що прочитала в книжці Джойс Бетті про художника. Зрештою, будь-яка книжка не вмістить усього життя. Єдине, що лишається - його "малюнки на корі" про ту Австралію, яку любив.
У них із Катериною Білокур багато спільного. Як їй для збереження автентичності прописали довічну Богданівку, так і його не випускали з резервації, поки виставки картин возили по столицях австралійських штатів. Успіх прийшов моментально, на першій же виставці - і відтоді не залишав його. Картини розкуповували вмить, ціни на них підіймалися, художником зацікавилась податкова - і він змушений був справно платити податки, позбавлений елементарних громадянських прав на своїй предковічній землі: він не мав права голосувати, виїжджати з резервації, купувати землю чи нерухомість, найближче місто аборигени повинні були залишати до настання темряви.
Слава Наматжири дійшла до британської королеви, і вона захотіла зустрітися з ним у свій приїзд до Австралії. Художника вдягнули, взули - і повезли по столицях як зірку. Його графік був розписаний погодинно - зустрічі, банкети, численні автограф-сесії... Потім його привезли й повернули назад у резервацію, укотре відмовивши у праві купити будинок у місті.
Усі свої рани художник гоїв у пустелі - сідали з жінкою чи з синами у вантажівку, й тижнями, а то й місяцями мандрували безлюдними пейзажами.
Така іронія долі: позбавлений колись справжнього австралійського імені, Альберт Наматжира став першим австралійським аборигеном "з іменем", спровокувавши ціле море дискусій про долю аборигенів у країні. Кожна подія його життя широко обговорювалася в австралійській пресі. Злі язики навіть казали, що й попит на картини такий шалений, бо він абориген.
Наматжира витримав випробування славою й великими грошима. З грошима полегшити карму йому добряче помогли непорушні традиції племені аранда: кожен член племені мав ділитися з ближніми усім, що є. Традиції суворої негостинної пустелі, мабуть, не передбачали, що хтось раптом візьме й розбагатіє. Одне слово, племені аранда пощастило: куди б не переїхав Наматжира, вони селилися біля нього, а коли він чомусь не міг поїхати з ними в місто скупитися, то їхали самі й скуповувалися в кредит на його ім’я.
Справжня біда почалася, коли під тиском громадськості Альберту таки дали громадянство Австралії. Це право поширювалося тільки на нього і його дружину, і щоб переїхати у місто, треба було залишити дітей. Діти були вже дорослі, але Наматжира вирішив лишитися в резервації. Здається, єдине право громадянина, яким він таки скористався, навчений на королівських банкетах - це право вживати спиртне. Аборигенам це було заборонено - їхні непристосовані до такої отрути організми, мовляв, оберігали. Альберт приносив спиртне в резервацію, і зрештою його засудили за споювання одноплемінників і посадили в тюрму. Знову ж таки - бурхлива хвиля громадського обговорення - і його за кілька місяців випустили.
Але художник вже не міг малювати. Ніби й брався, але потім впадав у якийсь транс - довгими годинами дивився на палаючі в заході сонця червоні гори. Якось раніше він розповідав, що малювати почав ще в юності, коли мандрував пустелею і забредав так далеко, де ще ніхто з їхнього племені не був. Тоді він брав шматок кори, гілочку з вогню й замальовував усе, що побачив, щоб потім показати одноплемінникам.
А зараз він зайшов так далеко, стільки побачив і стільки розповів, що може й можна вже просто помилуватися горами.
Не знаю, стільки правди в цій історії. Я лише приблизно переповіла те, що прочитала в книжці Джойс Бетті про художника. Зрештою, будь-яка книжка не вмістить усього життя. Єдине, що лишається - його "малюнки на корі" про ту Австралію, яку любив.