Ще про Стеценка
Музей Кирила Стеценка у Веприку видав до ювілею науково-інформаційний бюлетень, і там є спогади сестри композитора Ганни Стеценко про їхню сім'ю.
Жили в селі Квітках на Черкащині, батько був - просто бабелівський персонаж. Маляр-самоук, богомаз, який розписував церкви - і терпіти не міг "попів", бо вони його приймали завжди на кухні. Любив випить, поспівать, щедро платив музикам, - і не любив "духовних", навіть жінці дорікав, як посваряться, що вона "з духовних" - дяківська дочка.
І було в них одинадцятеро дітей, з яких вижило тільки п'ятеро, і батько не хотів їх вчити - хлопці, мовляв, нехай вчаться ремеслу в нього, а дівчатам взагалі того не треба.
Але в матері був брат Данило Горянський - до речі, музей ніяк не може знайти його портрет, а якби не він - то навряд чи й був би такий композитор - Кирило Стеценко. Так-от, цей брат працював смотрителем духовних училищ Київської губернії, і він влаштував Кирила у Київську бурсу, хоч туди й не приймали дітей із села.
І що ви думаєте, батько заспокоївся? Нє, він писав "прошеніє", що він не хоче, щоб його син учився на попа і вимагає виписати сина з бурси! Але вся кореспонденція йшла через руки Данила Горянського, і він знав, що з нею робить.
А потім Кирило Стеценко зустрів Миколу Лисенка і Василя Липківського, які вивели його на такі орбіти, де вже ніяке прошеніє не дістане. І став він не просто священиком, а одним із засновників української незалежної Церкви, разом із видатними вченими був у комісії з перекладу богослужебних книг на українську мову, а закінчив життя, ніби втіливши всі батькові страхи - сільським священиком, та ще й помер на службі - причащаючи хворого.
Жили в селі Квітках на Черкащині, батько був - просто бабелівський персонаж. Маляр-самоук, богомаз, який розписував церкви - і терпіти не міг "попів", бо вони його приймали завжди на кухні. Любив випить, поспівать, щедро платив музикам, - і не любив "духовних", навіть жінці дорікав, як посваряться, що вона "з духовних" - дяківська дочка.
І було в них одинадцятеро дітей, з яких вижило тільки п'ятеро, і батько не хотів їх вчити - хлопці, мовляв, нехай вчаться ремеслу в нього, а дівчатам взагалі того не треба.
Але в матері був брат Данило Горянський - до речі, музей ніяк не може знайти його портрет, а якби не він - то навряд чи й був би такий композитор - Кирило Стеценко. Так-от, цей брат працював смотрителем духовних училищ Київської губернії, і він влаштував Кирила у Київську бурсу, хоч туди й не приймали дітей із села.
І що ви думаєте, батько заспокоївся? Нє, він писав "прошеніє", що він не хоче, щоб його син учився на попа і вимагає виписати сина з бурси! Але вся кореспонденція йшла через руки Данила Горянського, і він знав, що з нею робить.
А потім Кирило Стеценко зустрів Миколу Лисенка і Василя Липківського, які вивели його на такі орбіти, де вже ніяке прошеніє не дістане. І став він не просто священиком, а одним із засновників української незалежної Церкви, разом із видатними вченими був у комісії з перекладу богослужебних книг на українську мову, а закінчив життя, ніби втіливши всі батькові страхи - сільським священиком, та ще й помер на службі - причащаючи хворого.