Інсайти
Це може бути, наприклад, так: ідеш собі бульваром Шевченка - а тут дощ. А тут нова Майстерня шоколаду. Береш гарячий безалкогольний глінтвейн (в них іншого нема, але і цей прекрасний), розкриваєш томик Рільке в перекладі Миколи Бажана - і раптом випадаєш з цього часу й простору. Бо це геніально.
Орфей, Еврідіка, Гермес
Була це душ копальня дивовижна,- у ній, як жили тихих срібних руд, тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням струміла кров, що до людей пливла; тяжким порфіром в тьмі вона здавалась. Ото й увесь багрянець. Там були урвисті скелі, і ліси безлюдні, і зведені над пусткою мости, і той сліпий, великий, сірий став, що над своїм глибоким дном повиснув, як небо дощове над краєвидом. І поміж піль, полога і сумирна, виднілася бліда стяга дороги, простелена, мов довге полотно. Дорогою цією йшли вони:
Попереду ішов стрункий мужчина в киреї голубій; він нетерпляче і мовчазливо в далечінь вдивлявся, і крок його жадібно жер дорогу великими шматками; в нього руки звисали з-під киреї тяжко й хмурно, немов забули вже про легкість ліри, яка отак була вросла в лівицю, як віть троянди у гілки оливи. Чуття у ньому начебто двоїлись, бо мчався зір, неначе пес, вперед, вертався, і спинявся, і чекав на повороті ближчому дороги,- а нюх і слух позаду залишались. Йому здавалось іноді, що він вчуває кроки кожного з двох інших, які за ним узвозом вгору йшли. Проте це тільки крок його лунав і вітер ззаду торгав за кирею. Та він собі казав: «Вони ідуть», казав це гучно й до луни вслухався. Вони ідуть, але страшенно тихо обоє ходять. От якби посмів він обернутись (але обертатись було йому заказано при ділі, яке він майже довершив),- тоді побачив би, що йдуть обидва тихі: це бог мандрівок і доручень дальніх дорожній шлик над світлими очима, вперед простерта палиця струнка, маленькі крила, що об ступні б'ють, і звірена його руці - вона. Така кохана,- то її ця ліра оплакала за плакальниць усіх, аж світ на плач суцільний обернувся, де знову все було: і ліс, і діл, і шлях, і поле, і ріка, і звір; але й в плачливому отому світі так само, як над іншою землею, і сонце йшло, й зоріло тихе небо, плачливе небо в скривлених зірках,- така Кохана. Тепер вона ступає поруч бога, хоч довгий саван заважає йти, невпевнена, і ніжна, і терпляча. Вона неначе стала при надії, не думала й про мужа, що простує попереду, не думала й про шлях, що приведе її назад в життя. Вона в собі вся скупчилась, посмертям наповнена по вінця. Як плід вбирає солодощі й тьму, вона ввібрала в себе смерть велику, таку нову, що й не збагнути їй. В дівочості новітній, неторканній вона вже існувала; стать її була, немов надвечір юна квітка, і так одвикли від звичаїв шлюбних у неї руки, що й самого бога безкрайно лагідний напутній дотик її вражав, немов надмірна близькість. Вона уже - не та білява жінка, оспівана колись в піснях поета, вона уже - не пахощі й не острів широкої постелі, бо уже вона не власність жодного мужчини. Її розв'язано, мов довгі коси, і віддано, мов пробуялу зливу, й поділено, немов запас стокротний. Вона - вже корінь, і коли нараз її спинив і з розпачем промовив до неї бог: «А він таки оглянувсь»,- безтямно й тихо запитала: «Хто?» А там здаля, при виході у світло, стояв хтось темний, що його обличчя не розпізнати. Він стояв і бачив, як на стезі дороги польової печальнозорий бог і посланець безмовно обернувся, щоб іти за постаттю, яка назад верталась, хоч довгий саван заважав іти, невпевнена, і ніжна, і терпляча.
Орфей, Еврідіка, Гермес
Була це душ копальня дивовижна,- у ній, як жили тихих срібних руд, тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням струміла кров, що до людей пливла; тяжким порфіром в тьмі вона здавалась. Ото й увесь багрянець. Там були урвисті скелі, і ліси безлюдні, і зведені над пусткою мости, і той сліпий, великий, сірий став, що над своїм глибоким дном повиснув, як небо дощове над краєвидом. І поміж піль, полога і сумирна, виднілася бліда стяга дороги, простелена, мов довге полотно. Дорогою цією йшли вони:
Попереду ішов стрункий мужчина в киреї голубій; він нетерпляче і мовчазливо в далечінь вдивлявся, і крок його жадібно жер дорогу великими шматками; в нього руки звисали з-під киреї тяжко й хмурно, немов забули вже про легкість ліри, яка отак була вросла в лівицю, як віть троянди у гілки оливи. Чуття у ньому начебто двоїлись, бо мчався зір, неначе пес, вперед, вертався, і спинявся, і чекав на повороті ближчому дороги,- а нюх і слух позаду залишались. Йому здавалось іноді, що він вчуває кроки кожного з двох інших, які за ним узвозом вгору йшли. Проте це тільки крок його лунав і вітер ззаду торгав за кирею. Та він собі казав: «Вони ідуть», казав це гучно й до луни вслухався. Вони ідуть, але страшенно тихо обоє ходять. От якби посмів він обернутись (але обертатись було йому заказано при ділі, яке він майже довершив),- тоді побачив би, що йдуть обидва тихі: це бог мандрівок і доручень дальніх дорожній шлик над світлими очима, вперед простерта палиця струнка, маленькі крила, що об ступні б'ють, і звірена його руці - вона. Така кохана,- то її ця ліра оплакала за плакальниць усіх, аж світ на плач суцільний обернувся, де знову все було: і ліс, і діл, і шлях, і поле, і ріка, і звір; але й в плачливому отому світі так само, як над іншою землею, і сонце йшло, й зоріло тихе небо, плачливе небо в скривлених зірках,- така Кохана. Тепер вона ступає поруч бога, хоч довгий саван заважає йти, невпевнена, і ніжна, і терпляча. Вона неначе стала при надії, не думала й про мужа, що простує попереду, не думала й про шлях, що приведе її назад в життя. Вона в собі вся скупчилась, посмертям наповнена по вінця. Як плід вбирає солодощі й тьму, вона ввібрала в себе смерть велику, таку нову, що й не збагнути їй. В дівочості новітній, неторканній вона вже існувала; стать її була, немов надвечір юна квітка, і так одвикли від звичаїв шлюбних у неї руки, що й самого бога безкрайно лагідний напутній дотик її вражав, немов надмірна близькість. Вона уже - не та білява жінка, оспівана колись в піснях поета, вона уже - не пахощі й не острів широкої постелі, бо уже вона не власність жодного мужчини. Її розв'язано, мов довгі коси, і віддано, мов пробуялу зливу, й поділено, немов запас стокротний. Вона - вже корінь, і коли нараз її спинив і з розпачем промовив до неї бог: «А він таки оглянувсь»,- безтямно й тихо запитала: «Хто?» А там здаля, при виході у світло, стояв хтось темний, що його обличчя не розпізнати. Він стояв і бачив, як на стезі дороги польової печальнозорий бог і посланець безмовно обернувся, щоб іти за постаттю, яка назад верталась, хоч довгий саван заважав іти, невпевнена, і ніжна, і терпляча.