Шістдесятники
Спочатку годину чекали Ліну Василівну, потім ще десь годину "пробиралися" до її слова через затяжні прелюдії організаторів, головний редактор видавництва "Либідь" довго читала з презентованої книжки, директорка Мистецького Арсеналу хвалила ці стіни й дарувала Ліні Костенко фірмову футболку про Арсенале 2012 - взагалі якийсь білявий сюр... А після імпровізованого такого виступу Ліни Костенко й Івана Дзюби хотілося слухать іще Ліну Костенко та Івана Дзюбу, але організатори поназапрошували ще багато всяких учасників презентації - Ірину Геращенко, Ігоря Лосєва, Сергія Грабовського, Сергія Тримбача, Ларису Івшину, Володимира Панченка, і всіх треба було вислухати, раз вони прийшли (мені там найбільше сподобалися Віталій Портніков і Оксана Пахльовська). Аж зрештою Марія Матіос виступила з таким тонким натяком із залу, що вона сюди прийшла напитись голосу цих двох великих людей, і хай би вони хоч телефонний довідник читали - слухала б і слухала, бо їй сьогодні так боляче, що хоч кричи.
По тому була класична жіночка з Тернопільщини з довгим-довгим привітанням від вдячних учнів. Потім був Кличко, ну але ви, мабуть, вже десь читали, як легко й елегантно Ліна Василівна помазала його на царство.
Наприкінці ведучий Святослав Цеголко попросив почитати вірші, вона читала з блокнота щось нове - таке тутешнє, зболене, ображене, колюче - і раптом ці останні слова з останнього вірша:
Спасибі, люди, я служила вам
у храмі слова, як у храмі Сонця.
Вона стояла у високому залі з холодними голими стінами, тримала блокнот з віршами, з оцим останнім віршем, і вже треба було розходитися, і ми розійшлися, і горло стиснуло від проминання, і гірко було від усього цього зайвого забалакування, пафосу, шуму... Господи, як це трагічно! Ми заважаємо самі собі.
Там у книжці, вже вдома, я почула нарешті ту Розмову, якої бракувало - Ліна Костенко проговорила з донькою усе своє життя. І я зрозуміла, звідки вони, оці шістдесятники, наше національне Преображення. Вони родом з війни. Якось раніше цього не усвідомлювала. А тут - десятирічна дівчинка у вирі війни, переходить із мамою мінне поле, на її очах вішають солдат, підривається на міні сусід, та й узагалі - зривається весь світ. А в ній відкриваються джерела тої чистоти, яка все відтворює назад - і красу, і силу, і романтику, й наїв.
Панченко на вечорі казав, що Іван Дзюба якось йому відповів, що написав "Інтернаціоналізм чи русифікацію", бо був наївний....І Драча бачила в залі. Не підходив до президії, просто сидів і слухав. Потім у книжці прочитала, що Ліна Костенко його прощає. Тобто вона не писала, що прощає, просто згадала, як вони з ним ішли холодним Львовом після чергових судів над дисидентами, похмурі й мовчазні, а за ними віддалік ішли якісь два невідомі гітаристи, і гріли тими гітарами душі.
По тому була класична жіночка з Тернопільщини з довгим-довгим привітанням від вдячних учнів. Потім був Кличко, ну але ви, мабуть, вже десь читали, як легко й елегантно Ліна Василівна помазала його на царство.
Наприкінці ведучий Святослав Цеголко попросив почитати вірші, вона читала з блокнота щось нове - таке тутешнє, зболене, ображене, колюче - і раптом ці останні слова з останнього вірша:
Спасибі, люди, я служила вам
у храмі слова, як у храмі Сонця.
Вона стояла у високому залі з холодними голими стінами, тримала блокнот з віршами, з оцим останнім віршем, і вже треба було розходитися, і ми розійшлися, і горло стиснуло від проминання, і гірко було від усього цього зайвого забалакування, пафосу, шуму... Господи, як це трагічно! Ми заважаємо самі собі.
Там у книжці, вже вдома, я почула нарешті ту Розмову, якої бракувало - Ліна Костенко проговорила з донькою усе своє життя. І я зрозуміла, звідки вони, оці шістдесятники, наше національне Преображення. Вони родом з війни. Якось раніше цього не усвідомлювала. А тут - десятирічна дівчинка у вирі війни, переходить із мамою мінне поле, на її очах вішають солдат, підривається на міні сусід, та й узагалі - зривається весь світ. А в ній відкриваються джерела тої чистоти, яка все відтворює назад - і красу, і силу, і романтику, й наїв.
Панченко на вечорі казав, що Іван Дзюба якось йому відповів, що написав "Інтернаціоналізм чи русифікацію", бо був наївний....І Драча бачила в залі. Не підходив до президії, просто сидів і слухав. Потім у книжці прочитала, що Ліна Костенко його прощає. Тобто вона не писала, що прощає, просто згадала, як вони з ним ішли холодним Львовом після чергових судів над дисидентами, похмурі й мовчазні, а за ними віддалік ішли якісь два невідомі гітаристи, і гріли тими гітарами душі.