(no subject)
Народжена в безмежжі холодної, блискучої зваби вона не знала тепла.
Не знала сонця. Не чула шепоту непевності.
Усі її виміри були огорнуті самим сяйвом крижаної чистоти. Білої недоторканості. Казкової певності вічності існування.
Вона знала рух. Беззупинний рух уверх. Вважала, що вгору, бо ж інакше, здавалось їй, не може й бути. Летіла просто вверх.
Куди - не знала. Ніхто і ніщо, поруч неї не знав куди. Вверх, вверх, вверх!
Аж чудирнацькі забаганки з’являлись навколо - долетіти, злетіти на самий верх, туди, де ж, напевне, не було іще нікого і нічого, а вона буде. Бо ж це вона!
Це вона! А не будь-хто, будь-що з її оточення. Має злетіти і бути єдиною зверху, понад усе і над усіма!
Злет тривав; за нею і під нею лишалась безодня: безодня простору, безодня існування, безодня єдності. Все, що було поруч враз зникало, щезало, збілювалось в порожнечу.
З’явилась самотність і пригорнула її до себе, заколисала, заспокоїла. Проте водночас і збентежила - бо ж самотність - самоіснування - означала відірваність від усіх і усього, що було таке любе й миле досі.
Вона збагнула, враження усвідомлення цієї порожнечі самоти настільки сколихнули її, що вона зупинилась, і, подрогуючи у нестямному тримтінні, обернулась проти руху.
Нікого і нічого поруч. Тиша і самотіність. І ще чуття незнаного. Незнане досі передчуття чогось приємного і аж ніяк не загрозливого тримтіло в ній.
Сяйво! Тепле, жовтогаряче, всюдипроникне сяйво скрізь. Як вона його не бачила?
Вона, зупинившись і обернувшись проти свого руху, бачила незнане ій до того сяйво. Колисалась його промінням, наскрізь яскравіла його кольорами, вхоплювала кожну миттєвість цого чуда.
Вспокоювалась більше і більше. Забувала нещодавні срахи і чуття. Все, все, все своє єство віддавала навстріч теплу і сяйву, теплу сяйва. Не замислюючись.
Вона розрізняла тепло і холод. Знала, що летіла ніби й від холоду, але й все далі від сяйва і тепла. Знала, що те сяйво то є сонце. Не замислювалась звідки знала, знала та й усе.
Простір навсебіч неї пашів теплом, сяйвом, світлом. Їй було приємно і незвичайно. Незвично. Навіть незручно.
Така зміна лиш тепер її здивувала і збентежила. Спробувала звернути від сяйва і не мала сил. Щось ніби змінилося і в самому рухові.
Він починав тривати далі, але не як тоді - вниз, тобто вверх до її омріяного безмежжя, а до сяйва - вверх, тобто, як вона вважала - вниз, звідки і летіла. В ній все обернулось навпроти.
Заплутавшись навіть у двох напрямках, вона збентежилась іще більше і не мала сил щось змінювати. Хай як буде!
Час покаже! Але що для неї час як досі його не було? Не було і не важив, чом мала зважати на нього відтепер? Чому і навіщо?
Щось підказувало, що саме час їй тепер найдорожчий, але не знала чому. Помічала кожний зблеск сяйва на собі, кожний свій вигин і принаду, кохалась собою, забула в цьому про все: і про сяйво, і про злет, і про оберт руху, і про непевність, і про мрії;
важив лише час. Час тривання...
Весняного ранку, народжуючись у крижанім безмежжі чистоти, сніжинки падали, кружляючи, униз до землі. Не долітали. Танули, зваблюючи зблиском кольорів і зникали назавжди в одну мить, мить, що для них була вічністю тривання...