. . .

[silverandglass]

Все, що правда, зазвичай встигаєш вимовити
на одному видихові. Решта - сторонні речення.
Ті, наприклад, що був колись з ними ти -
вицвітають у пам’яті, ніби смугасті речі,
кинуті на сонці коло моря до вечора.
Залишається тільки дівчинка, зливою вимита,
її засмаглі, блискучі і теплі плечі.
На її простирадлах блакитні квіти і слоники,
ніч в її зап’ястях пульсує захопливим темно-синім,
це у неї білі птахи засинають на підвіконні,
поки ти шукаєш єдине речення припустиме.
Бо тільки вона буде і джином тобі, і тоніком,
тютюном, повітрям і димом.
Поки літо в її долоні по краплі скрапує,
поки літо перетікає поволі в щось більше, ніж
просто вервицю добрих днів, котрі обох однаково
огортають, як хмари опію, ти стоїш,
і виходить таке ніби - я тобі, я тебе, я дякую…
Або просто - ось моє серце, їж.