. . .

[silverandglass]

Що він їй розкаже про ті непрості часи
полювання на засоби забезпечення радості та краси?
Ми, кохана, минули міста, береги, ліси,
привидів та звірів.
І наблизились врешті туди, не знаю куди,
і нам часом не вистачало їжі або води,
та ніколи снаги і віри.
Що вона відповість йому? - що була одна,
безнадійна, як біла стіна, надійна його спина,
що наткала й вишила кілометри рядна,
як до дня вінчання.
Що тримала двері замкнені уночі,
що чистила його зброю, гострила його мечі,
що дичина запікається у печі,
ніби кров на рані.
І це все, безперечно, правда; бо тільки так
ми себе захищаєм від пристрастей і атак
наших бісів приватних, знесилених вже бідак
молодості й шалу.
Тож вони сидять при столі, до руки рука,
і між ним довіра й спокій, і ніч така,
що в серця їм темрява літня, трепетна і в’язка
заплива безжально.
І вона забуває того, хто ходив, як тать,
що від його шкіри губи печуть, гірчать,
від якого не вберегли сорок п’ять заклять
і душі судоми.
А він забуває ту, що колись подала води,
й не залишала на одежі й тілі його слідів,
і шепотіла млосно - я буду твоя завжди,
і не розкажу нікому.