***

[silverandglass]

Ось вона сидить і каже собі сама:
дев’яносто днів смоктала мене зима,
випивала, їла.
Я зробилася зморщена, буцімто у мені
розчинилися всі ці безплідні порожні дні,
зморщена і біла.
І тепер усе, що не вибір, не слід, не знак,
не займає мене, не впливає тепер ніяк -
непотрібне, різне.
От наприклад - це ж десь є вітер, вода, блакить,
але все, що боліло, забулося, не болить -
лиш на мізки тисне.
Ось вона встає, сміється і каже - запав живіт.
дев’яносто років мене поїдав цей світ,
а тепер не хоче.
Я себе почуваю, мабуть, на дев’ятсот.
Я забула зовсім, як це, коли рот-в-рот
чи хоч очі-в-очі.
Був у мене колись, каже, той, що ж мене одну
залишив плисти в ці хвороби і сивину,
в самоту на виріст.
Але точно знаю: він там облаштовує світлий дім,
і такий вже забутий, але вірний, чекає в нім,
щоб я тут скінчилась.

І тоді в темне дзеркало дивиться крадькома,
чи її ще багато лишилось. І далі сидить сама.