Vivienne Mort у "44", 26.03.2013
Темний і сніжний вечір кінця цього божевільного березня: велетенські кучугури, загублені серед них люди і птахи. Крізь міський шум пробивалася кілка тиша, захована у засипаних подвір’ях напівзруйнованого старовинного Києва. І саме в цей вечір Вів’єн спустилася з небес, до чи вже не легендарного клубу "44".
Послухати музику Вів’єн прийшов досить великий натовп збентежених людиськ, що опускали очі до розстеленого на сцені килимка; крім тих, що вже хряпнув у барі свій блакитний коктейль. Я знайшов собі місце в куточку біля сцени, дістав свої фотокамери, ковтнув наостанок ненасиченого чаклуванням повітря, і заплющив очі. І ось, починається. Підіймається уявна завіса, лунають перші септакорди - з бризок світла народжується музика. Всепоглинаюча, зворушлива, проникаюча у саме серце музика: тремтячий голос, вигадливе піаніно, енергійні барабани, пульсуючий бас та понад усе - написані на пожовклому нотному папері фіолетовим чорнилом меланхолійні мелодії маленької дівчинки Вів’єн. Я відчуваю себе десь у іншому світі, дуже сумно і самотньо, хоч і оточений іншими дивними живими істотами. Я можу тільки притулитись до піаніно і дивитись у ті зворушливі очі, інколи механічно підносячи один з фотоапаратів, намагаючись зупинити момент. Ах, його не потрібно було зупиняти, бо зупинився весь час. Потрібно лише слухати пошарпаний грамофон і вбирати у себе терпке тепло останніх жовтневих днів. Так сумно, що хочеться плакати, але так добре, і легко, що хочеться посміхатись. Що ти робиш, Вів’єн, як тобі це вдається? І вже не важливо, що час прощатись... Я знаю, що ти будеш завше зі мною, пити ромашковий чай у мене в душі.
* * *
Доповню нарис салонної буфонади і картатої меланхолії своїми знімками.
Тиша перед буревієм
Останні приготування до клубної пропозиції
Примадонна крокує на сцену
«Привіт, мої хороші!»
«Сьогодні в клубі будуть танці!..»
«...І співи!»
«А дивіться, як я вмію!»
«Смертельний номер: без рук!»
«Нє, ну давайте активніше, чи шо?!»
«Господи, ну що за недотепи?»
«Я для вас навіть мікрофон з’їм!»
«Щось він якийсь не смачний...»
«А нє, ось, дуже вставляє! Раджу всім з’їздати по мікрофону у день!»
«Та капец, щось зовсім з вами сумно, народ...»
«Цікаво, що буде, якщо я торкнусь цієї тарілочки...»
«HELL YEAAAAHH!!!.
«Що за дешеві понти? От я рубаю собі спокійненько і кайфую!»
«Хочеш, принесу тобі голову свою?»
«Хочеш, навіть обійму?»
«Бо це моя остання роль!»
«А я ще так можу!»
«Ось вам трішки світла, мої хороші!»
«Перейди місяцю!». Уявний портрет Вів’єн. Дуже важко, знаєте, фотографувати істот з іншого світу.
«Так, я не зрозуміла, де аплодисменти?!»
І, на додачу, невеличке рипляче відео з мобільника:
Дякую!
Послухати музику Вів’єн прийшов досить великий натовп збентежених людиськ, що опускали очі до розстеленого на сцені килимка; крім тих, що вже хряпнув у барі свій блакитний коктейль. Я знайшов собі місце в куточку біля сцени, дістав свої фотокамери, ковтнув наостанок ненасиченого чаклуванням повітря, і заплющив очі. І ось, починається. Підіймається уявна завіса, лунають перші септакорди - з бризок світла народжується музика. Всепоглинаюча, зворушлива, проникаюча у саме серце музика: тремтячий голос, вигадливе піаніно, енергійні барабани, пульсуючий бас та понад усе - написані на пожовклому нотному папері фіолетовим чорнилом меланхолійні мелодії маленької дівчинки Вів’єн. Я відчуваю себе десь у іншому світі, дуже сумно і самотньо, хоч і оточений іншими дивними живими істотами. Я можу тільки притулитись до піаніно і дивитись у ті зворушливі очі, інколи механічно підносячи один з фотоапаратів, намагаючись зупинити момент. Ах, його не потрібно було зупиняти, бо зупинився весь час. Потрібно лише слухати пошарпаний грамофон і вбирати у себе терпке тепло останніх жовтневих днів. Так сумно, що хочеться плакати, але так добре, і легко, що хочеться посміхатись. Що ти робиш, Вів’єн, як тобі це вдається? І вже не важливо, що час прощатись... Я знаю, що ти будеш завше зі мною, пити ромашковий чай у мене в душі.
* * *
Доповню нарис салонної буфонади і картатої меланхолії своїми знімками.
Тиша перед буревієм
Останні приготування до клубної пропозиції
Примадонна крокує на сцену
«Привіт, мої хороші!»
«Сьогодні в клубі будуть танці!..»
«...І співи!»
«А дивіться, як я вмію!»
«Смертельний номер: без рук!»
«Нє, ну давайте активніше, чи шо?!»
«Господи, ну що за недотепи?»
«Я для вас навіть мікрофон з’їм!»
«Щось він якийсь не смачний...»
«А нє, ось, дуже вставляє! Раджу всім з’їздати по мікрофону у день!»
«Та капец, щось зовсім з вами сумно, народ...»
«Цікаво, що буде, якщо я торкнусь цієї тарілочки...»
«HELL YEAAAAHH!!!.
«Що за дешеві понти? От я рубаю собі спокійненько і кайфую!»
«Хочеш, принесу тобі голову свою?»
«Хочеш, навіть обійму?»
«Бо це моя остання роль!»
«А я ще так можу!»
«Ось вам трішки світла, мої хороші!»
«Перейди місяцю!». Уявний портрет Вів’єн. Дуже важко, знаєте, фотографувати істот з іншого світу.
«Так, я не зрозуміла, де аплодисменти?!»
І, на додачу, невеличке рипляче відео з мобільника:
Click to viewДякую!