Дівчата в моєму житті. Частина 5. Жовті стрічки.
Для тих, хто не бачив найпершого поста з поясненням, що до чого, нагадую, що це така собі невеличка серія в моєму журналі про всіх тих дівчат, яких я може й не кохав, але які залишили відбиток у серці і якось змінили мене. Всі пости можна знайти за посиланням «Дівчата в моєму житті» :)
* * *
Я багато хворів у восьмому класі, тому на другий семестр того навчального року батьки вирішили перевести мене на домашнє навчання... Не сказав би, що було дуже сумно, якраз навпаки: можна було читати книжки, мучити свій старий комп, дивитися телевізор, а інколи, коли вчителі таки приходили додому, щось ще й вчити :). Поки що це останній період в моєму житті, коли час лився повільно, крапля за каплею, година за годиною, коли я не знав, чим би зайнятися з десятої до дванадцятої години, а потім - з дванадцятої до другої. Однак мало-по-малу розтікся прозорою водою сніг, зав’язались ніжні пуп’янки, згодом розпустившись різнокольоровими квітами, все навкруги потонуло в оксамитовій зелені листя трави, пригріло Сонце, й так пригріло, що почалися нескінченні травневі грози - передвісники літньої спеки. Я став відчувати себе краще, а тому вирішено було повернутися восени до школи. І не знаю, чи то я змінився за ці півроку, чи то як в старому анекдоті, дівчата, а чи ми всі одночасно, та то був наче новий світ - світ людей. Примружуюсь від яскравого світла, роззираючись днями навколо, у жовтні я зрозумів, хто його дарує. Світлана, наступна моя історія. Найдовша, найемоційніша, і найтупіша :)
Фотокартки:
2005, 2006, 2007 та 2012 роки. Ангел, Серденько, Випускниця і Чужинка.
Ім’я: Світлана.
Дата народження: 3 жовтня 1990 року (єдина дата народження, яку я пам’ятаю без підглядання у контакти :)
Місце знайомства: Рідна школа №2.
Період закоханості: 2004-2007 роки.
Коротка характеристика: Ангел на початку, така, якими можуть бути дівчата, ще не зіпсовані життям. Відмінниця, математик, художниця, сором’язлива, але любить посміхатись, фанатка Джеймса Бланта(сльозливого англійського співака) і «Буремного Шляху» (аргентинський серіал кінця 90-х - початку 00-х про школу-інтернат і музичний гурт). Наприкінці - чужинка, така, якими можуть бути дівчата, вже зіпсовані життям. Все та сама чарівна посмішка, однак за якою тепер лише пихатість і порожнеча.
Історія: Чи вона була не такою як всі, чи мені, романтичному підлітку, так тільки здавалось, та вона запала мені не тільки у око, а і в серце. Так, як западають перші справжні закоханості, коли ми намагаємось побудувати ту книжкову ідеальну любов, хоч і зазнаємо карколомного падіння, неминуче розбиваючись на гострому камінні, не в змозі відростити в польоті крила. На уроках я дивився на неї, а вона інколи поглядала на мене. Я навчився за її поглядами визначати її настрій, думки і мрії. Я відчував, що також подобаюсь їй, але що я міг зробити? Правильно, сидіти і дивитись. І мріяти про перший поцілунок :) Так би і продовжувалось, певно, ще не дуже довго, та я захворів саме на день Св. Валентина. Того вечора дізнався, що вона хотіла подарувати мені валентинку, і дуже засмутилась мої відсутності у школі... О, який шторм піднявся на душі... Серце билося, думки плутались... Я кілька разів набирав її телефон, і кілька разів кидав трубку. Це було занадто сильно - зрозуміти, що хтось тебе любить, хай і просто почути від когось. Це було нестерпно - але і дуже приємно. Це був промінчик сонця серед похмурою зими. Це була Світлана... Я полетів прямо в прірву, і ніщо не могло мене зупинити... Тепер я не міг не те що поспілкуватись, а близько пройти повз неї - мене хапали величезні дрижаки :) Зате я понадписував ельфійським письмом кожний зошит і кожний підручник - її ім’я. Згодом прийнявся за парти :)
Нічого не пам’ятаю більше крім того, що прийшло літо... А після літа був десятий клас, і моя любов зросла ще більше. Чому? Напевно, так мало бути... Жорстоко і безглуздо. Бо за літо зі Світланою щось сталось... Вона вже посміхалась мені не тому, що хотіла мене порадувати, а тому, що їй було смішно із мене. А що, замість квітів подарував їй на день народження клаптик паперу зі словами любові. Я ж навіть пересів на першу парту, щоб бути ближче, щоб допомагати на контрольних... І допоміг одного разу з інформатики на 7 балів :) Було дуже соромно, і що я тільки не робив для виправлення ситуації! Та нічого не допомогло, навіть вмовляння вчителя... Потрібно вибачитись! І я не придумав нічого кращого, ніж написати програму, завантажити під час уроку на її комп’ютер, і чекати, доки вона її запустить... «Заспокойся! Ти мені... тільки друг!». Наступну перерву я просидів приголомшений, дивлячись в одну точку... І вирішив, що я люблю недостатньо сильно, що маю любити сильніше. Amor omnia vincit!
Світлана... Яке гарне ім’я... Віштовхнута любов Натхнення лилося рікою, я почав слухати тру-готичну музику - Evanescence і Within Temptation - і писати... Писати дедалі похмуріші шкільні твори, навіть... Оповідання. Я придбав собі свій перший цифровий фотоапарат, і знімав все навколо: природу, місто, автобуси, ліхтарі і своїх друзів. Дуже-дуже хотів сфотографувати Світлану. Нажаль, не хотіла вона :) Милуватися її акварелями на шкільних виставках... Я робив тисячі непотрібних речей, бо не міг зробити однієї потрібної. Довгими млосними вечорами я слухав сумні рок-балади, і плакав. Плакав?.. «Дощ ішов вже третій день. Крапля за краплею, безупинним потоком, стираючи будь-яку згадку про літо, несучи зимовий холод, з яким не впорається ніщо, навіть Сонце.»
Все це продовжувалось до кінця 11-го класу, і мене не змогла вирвати з цього навіть чорнява «відьма». Я ж клятий паладин, і в мене є обов’язок - любити.
Пам’ятний момент: Холодного жовтневого дня 2004 року, більш ніж за місяць до історичних подій, відбувалась шкільна олімпіада з математики, на яку наша вчителька виставила мене і Світлану... Знайшовши своє місце у класі, я дуже зрадів її посмішці, зеленому светру, сірій спідниці і жовтим стрічкам у волоссі. Ми губили олівці, говорили про щось, про все, і ні про що... Я вразив її проникливістю, вказавши на її захопленість «Буремним шляхом», а вона зробила вигляд, що на її щоденнику не було десятка наклейок з героями того серіалу. Коли почалася власне олімпіада, ми перешіптувались, допомагали одне одному, намагаючись особливо не привертати уваги, та все ж одного разу отримали жорстке зауваження :) Ми сиділи майже до самого кінця, і пішли звідти разом. Разом ми пішли і у роздягальну, разом ми вийшли зі школи... Взялися за руки... І розійшлися у протилежні боки. Мені навіть і на думку не спало, що можна провести її додому :)
Чим все закінчилось: Закінчилось все на випускному. Якщо пригадати, любов тріснула раніше, однак остаточно розбилась на друзки тільки тоді. Я раптом зрозумів, що Світлана вже давно не є тією людиною, що я полюбив, якщо взагалі колись нею була. Вона стала відкрита, ясна, і пуста. Ота незрозуміла, але цілком закономірна метаморфоза, на яку я натякав вище. Може то вплинула одна подруга з кодовим ім’ям «Лорд Генрі», може, я навіть сам винен у тому, та в той день переді мною стояла красива фотокартка чужої людини у червоній сукні, і нічого більше.
Що було далі: Повертаючись з випускного, на роздоріжжі ми розійшлися у протилежні боки. Більше я її не бачив. Вона вирішила вчитись на аудитора, отримала студентську свободу, болото тусовок засмоктало її... Лорд Генрі може пити міцний чай, гортаючи фоліант із сатанізму.
Мораль: Вийшла трохи похмура оповідка, та я скоріше радий, що так сталось, бо замість любові я віднайшов багато інших речей, як-от здатність писати зараз ці рядки. Щодо моралі, то думаю, все і так очевидно: не варто хворіти на день Св. Валентина! А ще, проводжати дівчат - це гарна ідея! :)
* * *
Я багато хворів у восьмому класі, тому на другий семестр того навчального року батьки вирішили перевести мене на домашнє навчання... Не сказав би, що було дуже сумно, якраз навпаки: можна було читати книжки, мучити свій старий комп, дивитися телевізор, а інколи, коли вчителі таки приходили додому, щось ще й вчити :). Поки що це останній період в моєму житті, коли час лився повільно, крапля за каплею, година за годиною, коли я не знав, чим би зайнятися з десятої до дванадцятої години, а потім - з дванадцятої до другої. Однак мало-по-малу розтікся прозорою водою сніг, зав’язались ніжні пуп’янки, згодом розпустившись різнокольоровими квітами, все навкруги потонуло в оксамитовій зелені листя трави, пригріло Сонце, й так пригріло, що почалися нескінченні травневі грози - передвісники літньої спеки. Я став відчувати себе краще, а тому вирішено було повернутися восени до школи. І не знаю, чи то я змінився за ці півроку, чи то як в старому анекдоті, дівчата, а чи ми всі одночасно, та то був наче новий світ - світ людей. Примружуюсь від яскравого світла, роззираючись днями навколо, у жовтні я зрозумів, хто його дарує. Світлана, наступна моя історія. Найдовша, найемоційніша, і найтупіша :)
Фотокартки:
2005, 2006, 2007 та 2012 роки. Ангел, Серденько, Випускниця і Чужинка.
Ім’я: Світлана.
Дата народження: 3 жовтня 1990 року (єдина дата народження, яку я пам’ятаю без підглядання у контакти :)
Місце знайомства: Рідна школа №2.
Період закоханості: 2004-2007 роки.
Коротка характеристика: Ангел на початку, така, якими можуть бути дівчата, ще не зіпсовані життям. Відмінниця, математик, художниця, сором’язлива, але любить посміхатись, фанатка Джеймса Бланта(сльозливого англійського співака) і «Буремного Шляху» (аргентинський серіал кінця 90-х - початку 00-х про школу-інтернат і музичний гурт). Наприкінці - чужинка, така, якими можуть бути дівчата, вже зіпсовані життям. Все та сама чарівна посмішка, однак за якою тепер лише пихатість і порожнеча.
Історія: Чи вона була не такою як всі, чи мені, романтичному підлітку, так тільки здавалось, та вона запала мені не тільки у око, а і в серце. Так, як западають перші справжні закоханості, коли ми намагаємось побудувати ту книжкову ідеальну любов, хоч і зазнаємо карколомного падіння, неминуче розбиваючись на гострому камінні, не в змозі відростити в польоті крила. На уроках я дивився на неї, а вона інколи поглядала на мене. Я навчився за її поглядами визначати її настрій, думки і мрії. Я відчував, що також подобаюсь їй, але що я міг зробити? Правильно, сидіти і дивитись. І мріяти про перший поцілунок :) Так би і продовжувалось, певно, ще не дуже довго, та я захворів саме на день Св. Валентина. Того вечора дізнався, що вона хотіла подарувати мені валентинку, і дуже засмутилась мої відсутності у школі... О, який шторм піднявся на душі... Серце билося, думки плутались... Я кілька разів набирав її телефон, і кілька разів кидав трубку. Це було занадто сильно - зрозуміти, що хтось тебе любить, хай і просто почути від когось. Це було нестерпно - але і дуже приємно. Це був промінчик сонця серед похмурою зими. Це була Світлана... Я полетів прямо в прірву, і ніщо не могло мене зупинити... Тепер я не міг не те що поспілкуватись, а близько пройти повз неї - мене хапали величезні дрижаки :) Зате я понадписував ельфійським письмом кожний зошит і кожний підручник - її ім’я. Згодом прийнявся за парти :)
Нічого не пам’ятаю більше крім того, що прийшло літо... А після літа був десятий клас, і моя любов зросла ще більше. Чому? Напевно, так мало бути... Жорстоко і безглуздо. Бо за літо зі Світланою щось сталось... Вона вже посміхалась мені не тому, що хотіла мене порадувати, а тому, що їй було смішно із мене. А що, замість квітів подарував їй на день народження клаптик паперу зі словами любові. Я ж навіть пересів на першу парту, щоб бути ближче, щоб допомагати на контрольних... І допоміг одного разу з інформатики на 7 балів :) Було дуже соромно, і що я тільки не робив для виправлення ситуації! Та нічого не допомогло, навіть вмовляння вчителя... Потрібно вибачитись! І я не придумав нічого кращого, ніж написати програму, завантажити під час уроку на її комп’ютер, і чекати, доки вона її запустить... «Заспокойся! Ти мені... тільки друг!». Наступну перерву я просидів приголомшений, дивлячись в одну точку... І вирішив, що я люблю недостатньо сильно, що маю любити сильніше. Amor omnia vincit!
Світлана... Яке гарне ім’я... Віштовхнута любов Натхнення лилося рікою, я почав слухати тру-готичну музику - Evanescence і Within Temptation - і писати... Писати дедалі похмуріші шкільні твори, навіть... Оповідання. Я придбав собі свій перший цифровий фотоапарат, і знімав все навколо: природу, місто, автобуси, ліхтарі і своїх друзів. Дуже-дуже хотів сфотографувати Світлану. Нажаль, не хотіла вона :) Милуватися її акварелями на шкільних виставках... Я робив тисячі непотрібних речей, бо не міг зробити однієї потрібної. Довгими млосними вечорами я слухав сумні рок-балади, і плакав. Плакав?.. «Дощ ішов вже третій день. Крапля за краплею, безупинним потоком, стираючи будь-яку згадку про літо, несучи зимовий холод, з яким не впорається ніщо, навіть Сонце.»
Все це продовжувалось до кінця 11-го класу, і мене не змогла вирвати з цього навіть чорнява «відьма». Я ж клятий паладин, і в мене є обов’язок - любити.
Пам’ятний момент: Холодного жовтневого дня 2004 року, більш ніж за місяць до історичних подій, відбувалась шкільна олімпіада з математики, на яку наша вчителька виставила мене і Світлану... Знайшовши своє місце у класі, я дуже зрадів її посмішці, зеленому светру, сірій спідниці і жовтим стрічкам у волоссі. Ми губили олівці, говорили про щось, про все, і ні про що... Я вразив її проникливістю, вказавши на її захопленість «Буремним шляхом», а вона зробила вигляд, що на її щоденнику не було десятка наклейок з героями того серіалу. Коли почалася власне олімпіада, ми перешіптувались, допомагали одне одному, намагаючись особливо не привертати уваги, та все ж одного разу отримали жорстке зауваження :) Ми сиділи майже до самого кінця, і пішли звідти разом. Разом ми пішли і у роздягальну, разом ми вийшли зі школи... Взялися за руки... І розійшлися у протилежні боки. Мені навіть і на думку не спало, що можна провести її додому :)
Чим все закінчилось: Закінчилось все на випускному. Якщо пригадати, любов тріснула раніше, однак остаточно розбилась на друзки тільки тоді. Я раптом зрозумів, що Світлана вже давно не є тією людиною, що я полюбив, якщо взагалі колись нею була. Вона стала відкрита, ясна, і пуста. Ота незрозуміла, але цілком закономірна метаморфоза, на яку я натякав вище. Може то вплинула одна подруга з кодовим ім’ям «Лорд Генрі», може, я навіть сам винен у тому, та в той день переді мною стояла красива фотокартка чужої людини у червоній сукні, і нічого більше.
Що було далі: Повертаючись з випускного, на роздоріжжі ми розійшлися у протилежні боки. Більше я її не бачив. Вона вирішила вчитись на аудитора, отримала студентську свободу, болото тусовок засмоктало її... Лорд Генрі може пити міцний чай, гортаючи фоліант із сатанізму.
Мораль: Вийшла трохи похмура оповідка, та я скоріше радий, що так сталось, бо замість любові я віднайшов багато інших речей, як-от здатність писати зараз ці рядки. Щодо моралі, то думаю, все і так очевидно: не варто хворіти на день Св. Валентина! А ще, проводжати дівчат - це гарна ідея! :)