Хуртовина у Києві
Визирнувши в суботу у вікно, я побачив сніг. Багато снігу, що покрив пухким шаром все навколо, загорнув дерева у білі костюми, а людей примусив витягти різнокольорові парасолі. Сніжинки невпинно падали з обважнілих, сірих хмар, приєднуючись до своїх коліжанок на землі. З кожною хвилиною їх ставало дедалі більше, сніжна симфонія лунала все гучніше, і я просто не міг не купити квитка у театр природи, тому схопив фотоапарат й побіг на вулицю. Фотографувати засніжений Київ.
Вже за дверима я мало не потонув у снігу.
Чекаючи тролейбуса, я дивився на людей, що пробігають повз. Такі різні, але такі схожі - швидше, швидше в тепло!
Вирішив зійти на розі Володимирської й Великої Житомирської. Виявляється, що хтось навіть намагається чистити сніг. Але, очевидно, це їм погано вдається.
Чомусь люди раптом стали релігійними - всіх тягне до Михайлівського собору. Бажано під його дах.
А хтось просто стоїть і спостерігає... Чи й навіть фотографує. Сніжинки тим часом влаштувались на моєму об’єктиві...
Замело й Десятинну вулицю... В дитинстві мене лякали тим, що тут жив Кучма.
Зелена огорожа навколо Десятинної церкви просто-таки вічнозелена. Тільки чомусь ніхто не спішить ховатись під її дах.
Сніг йшов дедалі несамовитіше, накриваючи ковдрою Андріївську церкву.
Численні торговці з під своїх наметів виглядають поодиноких подорожніх.
Однак життя не припиняється ні на секунду - досить лише одягти синього дощовика.
Завертаю у провулок, з якого лунають звуки старої платівки.
І тут мені зустрічається шматочок (майже) незіпсованої природи.
Заглиблююсь в алею... Тільки для того, щоб набрати повні черевики снігу.
Лише один завиток узвозу, а вже ребус: спробуйте знайти Андріївську церкву.
Сміливі ромашки біля замка Річарда борються із настирливою зимою.
Сходи улесливо запрошують мене ними скористуватись. Що ж, я піддамся спокусі... Проте не із цими.
І ось узвіз лишився внизу... Небо таке низьке, що здається, що його можна дістати рукою.
Наче сіра холодна стіна раптом виникла між мною і містом... Існують лише кілька будівель, сніг, і шум вітру у вухах.
Кольори зовсім вже тьмяні...
Раптом вони зовсім зникають. Жодного кольору. Тільки силуети й білизна снігу.
Десь там далеко туманний Поділ, а Троєщині не існує взагалі...
Поволі сніг пожирає останні шматки міста. Здається, що вже нема вороття, що лишусь тут назавжди.
І не існує нікого. Тільки я. І якась така ж самотня душа на протилежному схилі...
Аж тут звідкись блимнуло світло... Ліхтарик! Жовтий ліхтарик!
Кольори повертаються, і з ними вертається жага до життя. Тільки зараз розумію, що страшенно змерз.
Ааа, кольори! Сині Жигулі з прапорцем, як приємно! Швидше до низу!
І ось вже Поділ. Рівні ряди ліхтарів, налякані перехожі. Сутеніє.
Вже за дверима я мало не потонув у снігу.
Чекаючи тролейбуса, я дивився на людей, що пробігають повз. Такі різні, але такі схожі - швидше, швидше в тепло!
Вирішив зійти на розі Володимирської й Великої Житомирської. Виявляється, що хтось навіть намагається чистити сніг. Але, очевидно, це їм погано вдається.
Чомусь люди раптом стали релігійними - всіх тягне до Михайлівського собору. Бажано під його дах.
А хтось просто стоїть і спостерігає... Чи й навіть фотографує. Сніжинки тим часом влаштувались на моєму об’єктиві...
Замело й Десятинну вулицю... В дитинстві мене лякали тим, що тут жив Кучма.
Зелена огорожа навколо Десятинної церкви просто-таки вічнозелена. Тільки чомусь ніхто не спішить ховатись під її дах.
Сніг йшов дедалі несамовитіше, накриваючи ковдрою Андріївську церкву.
Численні торговці з під своїх наметів виглядають поодиноких подорожніх.
Однак життя не припиняється ні на секунду - досить лише одягти синього дощовика.
Завертаю у провулок, з якого лунають звуки старої платівки.
І тут мені зустрічається шматочок (майже) незіпсованої природи.
Заглиблююсь в алею... Тільки для того, щоб набрати повні черевики снігу.
Лише один завиток узвозу, а вже ребус: спробуйте знайти Андріївську церкву.
Сміливі ромашки біля замка Річарда борються із настирливою зимою.
Сходи улесливо запрошують мене ними скористуватись. Що ж, я піддамся спокусі... Проте не із цими.
І ось узвіз лишився внизу... Небо таке низьке, що здається, що його можна дістати рукою.
Наче сіра холодна стіна раптом виникла між мною і містом... Існують лише кілька будівель, сніг, і шум вітру у вухах.
Кольори зовсім вже тьмяні...
Раптом вони зовсім зникають. Жодного кольору. Тільки силуети й білизна снігу.
Десь там далеко туманний Поділ, а Троєщині не існує взагалі...
Поволі сніг пожирає останні шматки міста. Здається, що вже нема вороття, що лишусь тут назавжди.
І не існує нікого. Тільки я. І якась така ж самотня душа на протилежному схилі...
Аж тут звідкись блимнуло світло... Ліхтарик! Жовтий ліхтарик!
Кольори повертаються, і з ними вертається жага до життя. Тільки зараз розумію, що страшенно змерз.
Ааа, кольори! Сині Жигулі з прапорцем, як приємно! Швидше до низу!
І ось вже Поділ. Рівні ряди ліхтарів, налякані перехожі. Сутеніє.