Случайно нашел Шевченко. Очень сильно.
Якби ви знали, паничi,
Де люди плачуть живучи,
То ви б елегiй не творили
Та марне бога б не хвалили, _
На нашi сльози смiючись. _
За що, не знаю, називають _
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хатi мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найпершi сльози! Я не знаю,
Чи єсть у бога люте зло,
Що б у тiй хатi не жило?
А хату раєм називають!
Не називаю її раєм,
Тiї хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
I, повиваючи, спiвала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тiм гаю,
У тiй хатинi, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, нiколи
I помолитись не дають.
Там матiр добрую мою,
Ще молодую - у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дiтьми
(А ми малi були i голi),
Не витерпiв лихої долi,
Умер на панщинi!.. А ми
Розлiзлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи -
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодiї!
Для кого в свiтi живете?
Ви в наймах виросли чужiї,
У наймах коси побiлiють,
У наймах, сестри, й умрете!
Менi аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такiї, боже наш, дiла
Ми творимо у нашiм раї
На праведнiй твоїй землi!
Ми в раї пекло розвели,
А в тебе другого благаєм.
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
I їх сльозами поливаєм.
А може й те ще... нi, не знаю,
А так здається... сам єси...
(Бо без твоєї, боже, волi
Ми б не нудились в раї голi)
А може сам на небесi
Смiєшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром! Бо дивись:
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собi купають
Зеленi вiти... Правда, рай?
А подивися та спитай,
Що там твориться у тiм раї!
Звичайне, радiсть та хвала
Тобi єдиному святому
За дивнiї твої дiла!
Отим-бо й ба! Хвали нiкому,
А кров, та сльози, та хула, -
Хула всьому! Нi, нi! Нiчого
Нема святого на землi...
Менi здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!
[Оренбург 1850]