(no subject)
Трохи перекладу
Уривок з роману Стівена Майкла Стірлінга Проти течії часу
Цар Шуріаш був занадто гордим, щоб демонструвати свої почуття перед чужинцем, тим більше через таку дрібницю, як імовірна смерть породіллі-наложниці, та ще й під час війни. Але Джастін Клеменс, лейтенант медичної служби Берегової охорони Республіки Нантакет, все одно розгледів старанно приховувані емоції монарха.
- Ти можеш її урятувати? - раптово спитав вавилонянин.
- Царю, пане мій, я не знаю відповіді на Ваше питання, доки не побачу тієї жінки, - сказав лікар. - Сподіваюсь, що зможу. Але так само можливо, що її порятунок не в моїх силах, або ж уже запізно для допомоги.
Порізьблене зморшками обличчя Шуріаша набрало сумного, але схвального виразу.
- Ти добре кажеш. Люди занадто часто обіцяють неможливе, особливо царям. - Крива посмішка оголила міцні жовті зуби. - Утім, ви, народ нантухтар, частіше кидаєте гірку правду мені в бороду, ніж мастите її медом. Але ти хоч спробуєш?
- Це велика честь для нас - допомогти дому нашого пана царя, який надав нам прихисток у своїй країні, - відповів Джастін. Він сподівався, що обрав правильний вираз - ця архаїчна семітська мова все ще застрягала у нього в горлі, незважаючи на інтенсивне навчання, котре тривало уже майже рік.
- От і добре, - Шуріаш завершив аудієнцію і обернувся до своїх охоронців-євнухів:
- Проведіть його на жіночу половину. І його помічниць теж.
Вони досить швидко дійшли до потрібної кімнати, навіть незважаючи на те, що високі, погано освітлені коридори палацу нагадували лабіринт. «А від євнухів у мене мурашки по шкірі бігають, - подумав він. - Нещасні створіння». Частково неприязнь викликала думка про насильницьке скалічення, але іншою причиною відрази була глибинна, неконтрольована мозком огида. «А ще я їх не люблю за те, що вони виглядають не такими незадоволеними незвичайним наказом, як могли б, тому, що я чисто виголений - чого ніхто зі справжніх чоловіків землі Кар-Дуніаш [Кар-Дуніаш - назва Вавилонського царства в часи правління каситської династії (XIV-XII століття до н.е.) - shulhatar] собі не дозволить, і, будемо чесні з собою, тому що я трохи затовстий». Об’єктивно, він був повноцінним чоловіком, і євнухи це знали. Але підсвідомо вони, мабуть, сприймали його як товариша нещастя.
Закручені проходи між залами палацу були завішані килимами до висоти людського зросту, а вище були намальовані пальми, грифони та інші казкові тварини, крилаті люди з головами яструбів, котрі несли якісь незрозумілі предмети… чи зрозумілі, але для людини, яка зналася на місцевих символах. Під ногами була теракота, застелена матами з плетеного очерету чи соломи, пофарбованими у приємні кольори; воно мало б виглядати у комплексі як розкішний барвистий несмак - але не виглядало, а навпаки - полегшувало враження від важкої, збудованої з сирої цегли споруди. Нарешті вони пройшли через внутрішній двір, а звідти - в останній блок кімнат.
«Варто було би видати їм трохи велосипедів чи скейтів, - подумав Клеменс. - От же ж розбудували собі палацище, собаки». Правда, палац тут був більше, ніж домом царя: під його дахом були також склади, казарми, арсенали, бібліотеки і канцелярії більшості цивільних службовців.
- Палата народжень тут, - сказав один із євнухів. Ніс і вуха нантакетця донесли до нього цю ж інформацію трохи раніше. У палаці, як правило, пахло людьми та вовною, та трохи димом від дров і ладаном. Але тут він відчув звичайні запахи шпиталю - поту, крові та сечі. Двоє безбородих вартових піднесли свої списи, але на помах руки євнуха з Джастінового ескорту невпевнено опустили їх.
Кімната, до якої він увійшов, була невелика, але переповнена людьми. В основному це були жінки гарему та євнухи, але лікар розгледів також кількох бородатих чоловіків у оторочених плащах жерців і кількох жінок, котрі, імовірно, були жрицями. Всіх їх він майже не помітив - вся його увага сконцентрувалася на голому тілі, котре лежало на табуреті для пологів.
«Занадто молода», одразу подумав нантакетець. Років п'ятнадцять чи трохи більше. Худа, з тонкими стегнами, через що роздутий живіт було видно ще краще. Він побачив, як по животу пробігли брижі - але дівчина не закричала, бо була зовсім непритомна. Між її ніг падали краплі крові - але не той потужний артеріальний струмінь, який означав би, що він прийшов запізно…
- Геть! - несамовито закричав лейтенант, обертаючись до юрби глядачів, так що вони кинулися до дверей. Клеменс майже виштовхнув тих, хто затримався з утечею через тисняву, і наказав асистенткам:
- Сміт і Келанторо - підніміть її сюди!
«Сюди» - тобто на стіл, котрий стояв під стіною. Джастін схопив його і витягнув на середину кімнати. Він вийняв скатертину з однієї зі своїх валіз, розстелив на столі і оглянув приміщення. «Нема часу її переносити. Треба оперувати тут. Боже милий, це ж розплідник мікробів!»
Лише тоді лікар помітив третю людину, котра допомагала переносити залиту потом, задихану дівчину на стіл. Несподівана помічниця мала гачкуватий ніс, зрізане підборіддя та темні очі на худому обличчі, котрі дивилися на нього з-під простої хустки; ще молода, нема і тридцяти років; одягнена у довгий халат з накидкою, котру, як і руки жінки, заляпала кров, змішана з іншими фізіологічними рідинами.
- Ти хто? - уривчасто сказав він. - Повитуха?
- Ні, - відповіла жінка і спокійно глянула на нього. - Сабсуту і ашіпу («знахар», згадав Клеменс) пішли, а моя посада називається асу.
Це слово значило «лікар» - чи те, що акадською мовою називалося «лікарем». Дуже дивно, що жінка цим займається, але вона не бреше - не можна брехати у царському палаці. Звичайно, знахар вважається набагато важливішим, адже для вавилонянина лікування тіла є поверхневою боротьбою з симптомами, в той час як надприродні ліки нищать корінь хвороби.
- Я теж асу, з Народу Орла, або ж нантухтар, - сказав він, розкладаючи інструменти на ще одній стерильній скатертині. - Цар попросив мене врятувати цю жінку.
- Це неможливо, - відверто відповіла вавилонянка. - Дитя лежить неправильно, і його не можна розвернути. Повитуха намагалася, а вона майстриня у своєму ремеслі. Ця жінка помре, найпізніше через три години.
Клеменс глянув їй в очі і побачив не холодну байдужість, якої очікував через тон голосу вавилонянки, а палючий, всеохопний відчай.
- Може так, а може й ні. Допомагати будеш? - спитав він. Жінка рішуче кивнула. - Тоді виконуй мої накази беззаперечно. - Ще кивок. - Перший наказ: іди і скажи їм, що мені потрібна вода, багато води, у бронзових посудинах, нагріта до кипіння - хай вони поставлять ще більше посудин на вогонь і кип’ятять воду весь час, поки я не скажу, щоб її несли сюди. Ще треба чистих скатертин - їх теж хай прокип’ятять. І помийся - намастися цим, помийся у кип’яченій воді, а це одягни. На обличчя натягни цю маску. Бігом!
А потім почалась операція - він запам’ятав її як безперервний кошмар, з якого ясно згадувалися лише запитання, що їх йому час від часу ставили. Дивно, але ті запитання не відволікали його від справи, а заспокоювали мозок, рятували від паніки і дозволяли пальцям працювати з автоматизмом, виробленим у студентські роки.
Взяв шприца…
- Що це?
- Витяжка з макових зерен. Вона прибирає біль і змушує хворого заснути…
Сміт, автоклав гріється?
- Так, сер! - запобіжний клапан зашипів, асистентка кліщами відкинула його з жаровні, де горіло деревне вугілля, і повністю відкрила її.
- Ти використовуватимеш сіпір бел імті?
Клеменсове знання акадської, здавалося, тільки вигравало від стресу - він легко згадав, що означали ці слова: «спосіб різання гострою бронзою».
- Так. Дитину треба вийняти з утроби.
- Тобто жінка має померти, як я і казала?
- Не конче, але може статися і так.
Перший розріз, і шкіра розійшлася у сторони, ніби пластикова плівка під напругою. Сміт і Келантора вставили катетер з фізрозчином...
- Що це?
- Надзвичайно чиста вода з сіллю і ще кількома речовинами. Вона замінює частину крові, утраченої під час операції. Краще переливати кров, але вона має підходити хворому, інакше стає отрутою. - Він перейшов на англійську: - Сміт, протестуй її. Нам може пощастити. І її теж. Мені не подобаються темпи зростання кровотечі.
Глибше, через підшкірний жир. Затискачі, розріз стиснули екстензори, шви на вени, що вистрибують з тіла - затиснув і зав’язав…
- Що це?
- Кетгут - нитка, зроблена з овечих кишок. Келанторо, встанови екстензор тут, і присунь лампу ближче - я маю бачити, що роблю.
Вавилонянка взяла шматок полотна і почала, наслідуючи Сміт, протирати лоба Джастіну, щоб піт не капав на операційне поле.
- Хіба ця рана не загниє, навіть якщо вона не помре просто зараз?
- Інфекцію викликають дрібні тваринки, яких не видно неозброєним оком - для цього потрібні інструменти, як у нас. Якщо цих тваринок убити антисептиками - це такі очищувальні ліки - то рана загоїться без гниття.
- Невидимі демони?
- Ні! Тваринки, такі самі демони, як ти і я. Але дрібніші, ніж часточки пилу. - І переходячи на англійську:
- Ахх, схопив!
«Господи», подумав він, бо кровотеча посилювалася. М’язи все ще стискалися, і вони напевне розрізали якусь вену коло шийки матки.
- Затискай, затискай!
- Сер, у неї перша група, резус позитивний, - сказала Сміт, схиляючись над своєю експрес-лабораторією. «Боже мій, що ж ми робитимемо, коли ці лабораторії скінчаться?» На Острові розробляли замінники. - І у цієї місцевої та сама група і фактор.
- Добре. Ти - як тебе звати?
- Аззу-ена, дочка Муту-Хадкі, асу Палацу.
- Аззу-ено, нам потрібна кров, щоб перелити цій дівчині. Твоя кров їй підходить. Даси її? Тобі воно не зашкодить, а її може врятувати.
Вона задумалась лише на мить, торкнулася чола непритомної дівчини, і відповіла:
- Так.
- Добре. Лізь туди. Оголи праву руку. Келанторо, посади її, у статичній позі! Аззу-ено, стискай цю штуку правою рукою, аж поки ми не скажемо тобі перестати.
Нарешті лікар дістався всередину і вийняв маленьке тільце, прочищаючи руками рота й носа дитини. Ще розріз…
- Що це?
- Матка, тобто утроба. Краще її видалити. Вона все одно не зможе нормально виносити дитину після цього, а видалення матки зменшує імовірність інфекції.
І… «Ох, чорт, інколи традиційні методи залишаються незамінними». Різкий ляпас, і тонкий, пронизливий крик.
- Геть! - знову заревів він головам, що просунулися у двері. Він передав немовля Сміт і почав довгий, делікатний процес зашивання розрізів. Коли Джастін закінчив останній шов, у нього затряслися руки - як завжди після операції, але цього разу - сильніше, ніж зазвичай. Асистентки залили операційне поле поверхневим антисептиком.
- Що це?
Голос вавилонянки був таким же спокійним і відстороненим, як на початку, тільки тепер він брав іншого шприца.
- Очищувальні ліки. Вони убивають тих дрібних тваринок, що я про них казав, які живуть у крові.
Примітивна форма пеніциліну, на котру вони нарешті натрапили у 4 році. Вона діяла - і то набагато ліпше, ніж антибіотики у двадцятому столітті - але один Бог знає, скільки це щастя ще триватиме.
Клеменс акуратно накрив дівчину, потім перевірив пульс та температуру.
- Може вижити, - запізніло здивувався він.
Лікар пішов до дверей:
- Скажіть царю, що наложниця його живе, і народила йому дочку. Її не можна турбувати… тихо, я сказав! Зараз вона між життям та смертю, і буде слабка ще певний час. Вона не зможе більше виносити дитину. Передайте моє слово царю, і спокійно залиште це місце! Ти, ти і ти - сидіть тихо на цій лаві і чекайте, може, ще щось буде потрібно.
Доктор з Острова повернувся до кімнати і з утомленим зітханням стягнув маску з обличчя. Аззу-ена стояла і пила воду з поживними речовинами, котру їй дала Сміт; вавилонянка виглядала кволою і недоречно вдягненою - у зеленому хірургічному халаті та шапочці. Вона поставила склянку на стіл і подивилася в очі лікарю.
- Як тебе звати, асу Народу Орла?
- Джастін Клеменс, - відповів він, і додав, з кривою усмішкою:
- Син Едгара.
Раптово стриманість вавилонянки зникла. Клеменс здивовано блимнув, коли вона упала на коліна перед ним.
- Навчи мене, Джушшікін, сине Ег-гарів!
- Що? - зачудовано спитав він.
- Навчи мене!
Слова полилися з неї потоком, аж поки він жестом не наказав їй говорити повільніше, і вона почала вимовляти кожне слово з чіткістю відчаю, так, щоб чужинець зрозумів напевно.
- Я дочка асу, і, не маючи синів, мій батько вивчив мене. Оскільки я жінка і виросла у Палаці, вони наймають мене виконувати замовлення гарему. Батько був мудрою і доброю людиною, але все, чому він мене навчив - ніщо, нісенітниця. Я бачила знахарів, і знаю, що духи їх не чують, а ті, кого вони лікують, живуть чи помирають незалежно від їхнього лікування. Інколи я можу допомогти хворим, але так часто я намагаюся, але вони все одно помирають, і я не можу нічого зробити, але раніше я знала, що це неможливо, а ти можеш, і я теж маю знати -
Вона набрала повітря і продовжила:
- Я маю будинок в бабтумі («кварталі», подумав Клеменс) Мілі-ла-Ел, біля східних воріт. Я продам його і віддам тобі все, що маю. - Вона схопила його за холоші штанів. - У мене нема ні батьків, ні братів - нікому заперечувати, я стану твоєю невільницею, буду терти, і чистити, і прясти, якщо тільки ти дозволиш мені учитися - ну хоча б дивитися, як ти лікуєш!
Клеменс уже відкрив рота, щоб відмовити - у найввічливіших виразах, які тільки знав - і закрив. Він почав пригадувати.
Цей біль, утрачені знаряддя, знання, котрі неможливо було використати без технологій, яких Нантакет не мав, погляди батьків, яких він повідомляв про смерть дітей, чоловіків, жінок, братів. Його вчителям, доктору Коулмену та іншим, було ще гірше. Але вони ніколи не втрачали надії, не переставали навчати і шукати способів компенсувати свої утрати.
- Настанови, усні уроки і все інше у навчанні повідомляти…учням, що пов'язані зобов'язанням і клятвою за законом медичним…
- Що? Що ти кажеш, мій пане?
- Слова клятви. - відповів він акадською. - Встань, Аззу-ено. Якщо ти готова вчитися, я буду вчити тебе, так добре, як тільки зможу
Уривок з роману Стівена Майкла Стірлінга Проти течії часу
Цар Шуріаш був занадто гордим, щоб демонструвати свої почуття перед чужинцем, тим більше через таку дрібницю, як імовірна смерть породіллі-наложниці, та ще й під час війни. Але Джастін Клеменс, лейтенант медичної служби Берегової охорони Республіки Нантакет, все одно розгледів старанно приховувані емоції монарха.
- Ти можеш її урятувати? - раптово спитав вавилонянин.
- Царю, пане мій, я не знаю відповіді на Ваше питання, доки не побачу тієї жінки, - сказав лікар. - Сподіваюсь, що зможу. Але так само можливо, що її порятунок не в моїх силах, або ж уже запізно для допомоги.
Порізьблене зморшками обличчя Шуріаша набрало сумного, але схвального виразу.
- Ти добре кажеш. Люди занадто часто обіцяють неможливе, особливо царям. - Крива посмішка оголила міцні жовті зуби. - Утім, ви, народ нантухтар, частіше кидаєте гірку правду мені в бороду, ніж мастите її медом. Але ти хоч спробуєш?
- Це велика честь для нас - допомогти дому нашого пана царя, який надав нам прихисток у своїй країні, - відповів Джастін. Він сподівався, що обрав правильний вираз - ця архаїчна семітська мова все ще застрягала у нього в горлі, незважаючи на інтенсивне навчання, котре тривало уже майже рік.
- От і добре, - Шуріаш завершив аудієнцію і обернувся до своїх охоронців-євнухів:
- Проведіть його на жіночу половину. І його помічниць теж.
Вони досить швидко дійшли до потрібної кімнати, навіть незважаючи на те, що високі, погано освітлені коридори палацу нагадували лабіринт. «А від євнухів у мене мурашки по шкірі бігають, - подумав він. - Нещасні створіння». Частково неприязнь викликала думка про насильницьке скалічення, але іншою причиною відрази була глибинна, неконтрольована мозком огида. «А ще я їх не люблю за те, що вони виглядають не такими незадоволеними незвичайним наказом, як могли б, тому, що я чисто виголений - чого ніхто зі справжніх чоловіків землі Кар-Дуніаш [Кар-Дуніаш - назва Вавилонського царства в часи правління каситської династії (XIV-XII століття до н.е.) - shulhatar] собі не дозволить, і, будемо чесні з собою, тому що я трохи затовстий». Об’єктивно, він був повноцінним чоловіком, і євнухи це знали. Але підсвідомо вони, мабуть, сприймали його як товариша нещастя.
Закручені проходи між залами палацу були завішані килимами до висоти людського зросту, а вище були намальовані пальми, грифони та інші казкові тварини, крилаті люди з головами яструбів, котрі несли якісь незрозумілі предмети… чи зрозумілі, але для людини, яка зналася на місцевих символах. Під ногами була теракота, застелена матами з плетеного очерету чи соломи, пофарбованими у приємні кольори; воно мало б виглядати у комплексі як розкішний барвистий несмак - але не виглядало, а навпаки - полегшувало враження від важкої, збудованої з сирої цегли споруди. Нарешті вони пройшли через внутрішній двір, а звідти - в останній блок кімнат.
«Варто було би видати їм трохи велосипедів чи скейтів, - подумав Клеменс. - От же ж розбудували собі палацище, собаки». Правда, палац тут був більше, ніж домом царя: під його дахом були також склади, казарми, арсенали, бібліотеки і канцелярії більшості цивільних службовців.
- Палата народжень тут, - сказав один із євнухів. Ніс і вуха нантакетця донесли до нього цю ж інформацію трохи раніше. У палаці, як правило, пахло людьми та вовною, та трохи димом від дров і ладаном. Але тут він відчув звичайні запахи шпиталю - поту, крові та сечі. Двоє безбородих вартових піднесли свої списи, але на помах руки євнуха з Джастінового ескорту невпевнено опустили їх.
Кімната, до якої він увійшов, була невелика, але переповнена людьми. В основному це були жінки гарему та євнухи, але лікар розгледів також кількох бородатих чоловіків у оторочених плащах жерців і кількох жінок, котрі, імовірно, були жрицями. Всіх їх він майже не помітив - вся його увага сконцентрувалася на голому тілі, котре лежало на табуреті для пологів.
«Занадто молода», одразу подумав нантакетець. Років п'ятнадцять чи трохи більше. Худа, з тонкими стегнами, через що роздутий живіт було видно ще краще. Він побачив, як по животу пробігли брижі - але дівчина не закричала, бо була зовсім непритомна. Між її ніг падали краплі крові - але не той потужний артеріальний струмінь, який означав би, що він прийшов запізно…
- Геть! - несамовито закричав лейтенант, обертаючись до юрби глядачів, так що вони кинулися до дверей. Клеменс майже виштовхнув тих, хто затримався з утечею через тисняву, і наказав асистенткам:
- Сміт і Келанторо - підніміть її сюди!
«Сюди» - тобто на стіл, котрий стояв під стіною. Джастін схопив його і витягнув на середину кімнати. Він вийняв скатертину з однієї зі своїх валіз, розстелив на столі і оглянув приміщення. «Нема часу її переносити. Треба оперувати тут. Боже милий, це ж розплідник мікробів!»
Лише тоді лікар помітив третю людину, котра допомагала переносити залиту потом, задихану дівчину на стіл. Несподівана помічниця мала гачкуватий ніс, зрізане підборіддя та темні очі на худому обличчі, котрі дивилися на нього з-під простої хустки; ще молода, нема і тридцяти років; одягнена у довгий халат з накидкою, котру, як і руки жінки, заляпала кров, змішана з іншими фізіологічними рідинами.
- Ти хто? - уривчасто сказав він. - Повитуха?
- Ні, - відповіла жінка і спокійно глянула на нього. - Сабсуту і ашіпу («знахар», згадав Клеменс) пішли, а моя посада називається асу.
Це слово значило «лікар» - чи те, що акадською мовою називалося «лікарем». Дуже дивно, що жінка цим займається, але вона не бреше - не можна брехати у царському палаці. Звичайно, знахар вважається набагато важливішим, адже для вавилонянина лікування тіла є поверхневою боротьбою з симптомами, в той час як надприродні ліки нищать корінь хвороби.
- Я теж асу, з Народу Орла, або ж нантухтар, - сказав він, розкладаючи інструменти на ще одній стерильній скатертині. - Цар попросив мене врятувати цю жінку.
- Це неможливо, - відверто відповіла вавилонянка. - Дитя лежить неправильно, і його не можна розвернути. Повитуха намагалася, а вона майстриня у своєму ремеслі. Ця жінка помре, найпізніше через три години.
Клеменс глянув їй в очі і побачив не холодну байдужість, якої очікував через тон голосу вавилонянки, а палючий, всеохопний відчай.
- Може так, а може й ні. Допомагати будеш? - спитав він. Жінка рішуче кивнула. - Тоді виконуй мої накази беззаперечно. - Ще кивок. - Перший наказ: іди і скажи їм, що мені потрібна вода, багато води, у бронзових посудинах, нагріта до кипіння - хай вони поставлять ще більше посудин на вогонь і кип’ятять воду весь час, поки я не скажу, щоб її несли сюди. Ще треба чистих скатертин - їх теж хай прокип’ятять. І помийся - намастися цим, помийся у кип’яченій воді, а це одягни. На обличчя натягни цю маску. Бігом!
А потім почалась операція - він запам’ятав її як безперервний кошмар, з якого ясно згадувалися лише запитання, що їх йому час від часу ставили. Дивно, але ті запитання не відволікали його від справи, а заспокоювали мозок, рятували від паніки і дозволяли пальцям працювати з автоматизмом, виробленим у студентські роки.
Взяв шприца…
- Що це?
- Витяжка з макових зерен. Вона прибирає біль і змушує хворого заснути…
Сміт, автоклав гріється?
- Так, сер! - запобіжний клапан зашипів, асистентка кліщами відкинула його з жаровні, де горіло деревне вугілля, і повністю відкрила її.
- Ти використовуватимеш сіпір бел імті?
Клеменсове знання акадської, здавалося, тільки вигравало від стресу - він легко згадав, що означали ці слова: «спосіб різання гострою бронзою».
- Так. Дитину треба вийняти з утроби.
- Тобто жінка має померти, як я і казала?
- Не конче, але може статися і так.
Перший розріз, і шкіра розійшлася у сторони, ніби пластикова плівка під напругою. Сміт і Келантора вставили катетер з фізрозчином...
- Що це?
- Надзвичайно чиста вода з сіллю і ще кількома речовинами. Вона замінює частину крові, утраченої під час операції. Краще переливати кров, але вона має підходити хворому, інакше стає отрутою. - Він перейшов на англійську: - Сміт, протестуй її. Нам може пощастити. І її теж. Мені не подобаються темпи зростання кровотечі.
Глибше, через підшкірний жир. Затискачі, розріз стиснули екстензори, шви на вени, що вистрибують з тіла - затиснув і зав’язав…
- Що це?
- Кетгут - нитка, зроблена з овечих кишок. Келанторо, встанови екстензор тут, і присунь лампу ближче - я маю бачити, що роблю.
Вавилонянка взяла шматок полотна і почала, наслідуючи Сміт, протирати лоба Джастіну, щоб піт не капав на операційне поле.
- Хіба ця рана не загниє, навіть якщо вона не помре просто зараз?
- Інфекцію викликають дрібні тваринки, яких не видно неозброєним оком - для цього потрібні інструменти, як у нас. Якщо цих тваринок убити антисептиками - це такі очищувальні ліки - то рана загоїться без гниття.
- Невидимі демони?
- Ні! Тваринки, такі самі демони, як ти і я. Але дрібніші, ніж часточки пилу. - І переходячи на англійську:
- Ахх, схопив!
«Господи», подумав він, бо кровотеча посилювалася. М’язи все ще стискалися, і вони напевне розрізали якусь вену коло шийки матки.
- Затискай, затискай!
- Сер, у неї перша група, резус позитивний, - сказала Сміт, схиляючись над своєю експрес-лабораторією. «Боже мій, що ж ми робитимемо, коли ці лабораторії скінчаться?» На Острові розробляли замінники. - І у цієї місцевої та сама група і фактор.
- Добре. Ти - як тебе звати?
- Аззу-ена, дочка Муту-Хадкі, асу Палацу.
- Аззу-ено, нам потрібна кров, щоб перелити цій дівчині. Твоя кров їй підходить. Даси її? Тобі воно не зашкодить, а її може врятувати.
Вона задумалась лише на мить, торкнулася чола непритомної дівчини, і відповіла:
- Так.
- Добре. Лізь туди. Оголи праву руку. Келанторо, посади її, у статичній позі! Аззу-ено, стискай цю штуку правою рукою, аж поки ми не скажемо тобі перестати.
Нарешті лікар дістався всередину і вийняв маленьке тільце, прочищаючи руками рота й носа дитини. Ще розріз…
- Що це?
- Матка, тобто утроба. Краще її видалити. Вона все одно не зможе нормально виносити дитину після цього, а видалення матки зменшує імовірність інфекції.
І… «Ох, чорт, інколи традиційні методи залишаються незамінними». Різкий ляпас, і тонкий, пронизливий крик.
- Геть! - знову заревів він головам, що просунулися у двері. Він передав немовля Сміт і почав довгий, делікатний процес зашивання розрізів. Коли Джастін закінчив останній шов, у нього затряслися руки - як завжди після операції, але цього разу - сильніше, ніж зазвичай. Асистентки залили операційне поле поверхневим антисептиком.
- Що це?
Голос вавилонянки був таким же спокійним і відстороненим, як на початку, тільки тепер він брав іншого шприца.
- Очищувальні ліки. Вони убивають тих дрібних тваринок, що я про них казав, які живуть у крові.
Примітивна форма пеніциліну, на котру вони нарешті натрапили у 4 році. Вона діяла - і то набагато ліпше, ніж антибіотики у двадцятому столітті - але один Бог знає, скільки це щастя ще триватиме.
Клеменс акуратно накрив дівчину, потім перевірив пульс та температуру.
- Може вижити, - запізніло здивувався він.
Лікар пішов до дверей:
- Скажіть царю, що наложниця його живе, і народила йому дочку. Її не можна турбувати… тихо, я сказав! Зараз вона між життям та смертю, і буде слабка ще певний час. Вона не зможе більше виносити дитину. Передайте моє слово царю, і спокійно залиште це місце! Ти, ти і ти - сидіть тихо на цій лаві і чекайте, може, ще щось буде потрібно.
Доктор з Острова повернувся до кімнати і з утомленим зітханням стягнув маску з обличчя. Аззу-ена стояла і пила воду з поживними речовинами, котру їй дала Сміт; вавилонянка виглядала кволою і недоречно вдягненою - у зеленому хірургічному халаті та шапочці. Вона поставила склянку на стіл і подивилася в очі лікарю.
- Як тебе звати, асу Народу Орла?
- Джастін Клеменс, - відповів він, і додав, з кривою усмішкою:
- Син Едгара.
Раптово стриманість вавилонянки зникла. Клеменс здивовано блимнув, коли вона упала на коліна перед ним.
- Навчи мене, Джушшікін, сине Ег-гарів!
- Що? - зачудовано спитав він.
- Навчи мене!
Слова полилися з неї потоком, аж поки він жестом не наказав їй говорити повільніше, і вона почала вимовляти кожне слово з чіткістю відчаю, так, щоб чужинець зрозумів напевно.
- Я дочка асу, і, не маючи синів, мій батько вивчив мене. Оскільки я жінка і виросла у Палаці, вони наймають мене виконувати замовлення гарему. Батько був мудрою і доброю людиною, але все, чому він мене навчив - ніщо, нісенітниця. Я бачила знахарів, і знаю, що духи їх не чують, а ті, кого вони лікують, живуть чи помирають незалежно від їхнього лікування. Інколи я можу допомогти хворим, але так часто я намагаюся, але вони все одно помирають, і я не можу нічого зробити, але раніше я знала, що це неможливо, а ти можеш, і я теж маю знати -
Вона набрала повітря і продовжила:
- Я маю будинок в бабтумі («кварталі», подумав Клеменс) Мілі-ла-Ел, біля східних воріт. Я продам його і віддам тобі все, що маю. - Вона схопила його за холоші штанів. - У мене нема ні батьків, ні братів - нікому заперечувати, я стану твоєю невільницею, буду терти, і чистити, і прясти, якщо тільки ти дозволиш мені учитися - ну хоча б дивитися, як ти лікуєш!
Клеменс уже відкрив рота, щоб відмовити - у найввічливіших виразах, які тільки знав - і закрив. Він почав пригадувати.
Цей біль, утрачені знаряддя, знання, котрі неможливо було використати без технологій, яких Нантакет не мав, погляди батьків, яких він повідомляв про смерть дітей, чоловіків, жінок, братів. Його вчителям, доктору Коулмену та іншим, було ще гірше. Але вони ніколи не втрачали надії, не переставали навчати і шукати способів компенсувати свої утрати.
- Настанови, усні уроки і все інше у навчанні повідомляти…учням, що пов'язані зобов'язанням і клятвою за законом медичним…
- Що? Що ти кажеш, мій пане?
- Слова клятви. - відповів він акадською. - Встань, Аззу-ено. Якщо ти готова вчитися, я буду вчити тебе, так добре, як тільки зможу