(no subject)
Про меншості без більшості
На сайті Західної аналітичної групи Микола Рябчук учергове просуває свою теорію про поділ України на «креольську» панівну російськомовну меншість і упосліджену україномовну більшість. Очевидно, що сама математика такого поділу сумнівна - україномовні є більшістю за переписом 2001 року (коли людей питали про «рідну мову», а не мову повсякденного спілкування), але не за безсторонніми (сподіваюся) опитуваннями, наприклад, КМІСу. Але навіть якщо стати на Рябчукову точку зору щодо співвідношення цих двох груп, залишається питання - як же відбувається це упослідження? Чому за умов формальної електоральної демократії більшість не приходить до влади?
Спочатку Рябчук намагається відповісти на нього, залишаючись у межах своїх же заданих передумов, пишучи, що (російськомовні) представники еліт стали впливовими за нового режиму саме тому, що вже були впливовими за попереднього. Але буквально в наступному реченні вказує, що Рух початку 1990-х (який він вважає тодішнім єдиним справжнім представником українофонів) мав підтримку лише чверті електорату. Пробачте, але ж українофони (за Рябчуком) були тоді і є зараз більшістю? Чому ж більшість цієї більшості проголосувала проти Руху? Відповіді у статті нема.
Хіба що на початку її Рябчук пише, що «імперія енергійно ґеттоїзувала тубільців - спершу як кріпаків, потім як колгоспних рабів, залишаючи їм єдиний шлях утечі із безпросвітних злиднів і приниженості: через прийняття панівної мови, культури та ідентичності, а заразом і засвоєння від колонізаторів їхньої нутряної зневаги до своїх колишніх - сільських, убогих і малоосвічених - одноплемінників» - але ці характеристики, треба думати, стосуються якраз русофонів - тобто меншості (за автором).
Чесніше було би визнати, що 1991 року Кравчук представляв україномовну частину населення ніяк не меншою мірою, ніж Чорновіл, що україномовність і націонал-демократичні погляди корелюють зовсім не у ста (і навіть не в п’ятдесяти) відсотках випадків, що сама україномовність може поєднуватися з голосуванням за ПР, палкою любов’ю до шансону і зневажанням високої української культури - але ж тоді картина ускладнюється, зникає світлий образ замученої «етнічно чужим» урядом україномовної і про-європейської більшості. Нічого Рябчук не говорить і про те, що навіть етнічна належність (не кажучи вже про мовну) є в Україні (та й не тільки в ній) не завжди визначеною. Той же Хмелько пише, що до чверті наслення України відчувають себе і росіянами, і українцями одночасно.
А так… У першому абзаці читаємо про «панівну російськомовну меншину», а в п’ятому - про поступки з боку еліти (україномовній) меншині. А більшість тоді хто?