Боротьба з пристрастю
Всі події - видумка. Збіги? Та нема тут збігів. Імена? Та людей з такими іменами повно.
А тепер про любоу. І пробачте.
Наближалася ніч. В ЦВК одна за одною згасали лампи - ставало безлюдно. На стінах містичними потворами витанцьовували тіні. Вітя крокував пустим коридором, кокетливо вимахуючи новим президентським портфелем. На душі було легко і спокійно, він був настільки замріяний, що не одразу побачив її.
Юля швидко дріботіла ніжками на підборах, ніби втікала від чогось. Вона постійно озиралася, часто зупинялася і прислухалася. В такі моменти вона дуже сильно пригортала до себе свій портфелик, наче дитину.
Вітя зупинився, йому захотілося допомогти красивій жінці. Так, в той момент він бачив лише жінку.
- Щось трапилось? За тобою женуться?
- Що? - Юля налякано кинулася в найтемніший куток і притислася до стіни. Проте білий одяг видавав її місцезнаходження.
- Не бійся. Я хочу допомогти. - Вітя почав повільно підходити до жінки.
- Не підходь. - стривожено викрикнула Юля. - Я подам в суд!
- Не бійся. Я тебе більше не скривджу. - Вітя підійшов впритул і відчув запах її парфумів. Юля тремтіла. Вітя теж затремтів.
Обережно, щоб не налякати, він узяв її за руку і повів на світло до вікна. Юля покірно пішла за ним, ховаючи портфелик за своїми формами. Біля вікна вони зупинилися. Усе підвіконня було завалене бюлетенями. Вітя підхопив Юлю на руки і легко посадив її на підвіконня прямо на бюлетені. Жінка від несподіванки зойкнула. Вітя кинув свій портфель на землю і почав ніжно та повільно забирати у Юлі її портфелик. Та спробувала пручатися, не відпускала, чіплялася що є сили, наче це був її єдиний захист. Така боротьба завела їх обох. Вони почали важко дихати, Вітю п’янив аромат її парфумів, а коло з коси на голові дражнило і кликало в ополонку пристрасті.
Як справжній мужчина, він спробував поцілував жінку. Та спочатку хотіла відвернутися, але сильні чоловічі руки втиснули її в бюлетені так, що вона не змогла поворухнутися. Його губи шепотіли солодкі обіцянки і компліменти, в які їй хотілося вірити, але портфелик вона не відпускала, міцно стиснувши його ногами.
Вітя почав діяти наполегливіше, своєю ногою він спробував розімкнути жіночі ніжки, в той же час розплітаючи косу на голові. Юля захвилювалася і задихала ще важче, обпікаючи своїм подихом його щоку. Вітя навалювався все сильніше і сильніше, і Юля відчула, як під нею захрустіли бюлетені.
- Ні… ні… ні… - невпевнено почала благати вона.
- Да, да! Юля! Да! - Вітя відчув слабинку і завівся ще сильніше.
- Так… так… так… - Почала шепотіти розпашіла Юля. Вона була майже готова.
- Вітя… Юля… Вітя… Юля… - шепотіли бюлетені голосами виборців.
- Так! Так! ТАК! - голосили вони в єдиному екстазі.
Ще трошки попручавшись, Юля зойкнула і обм’якла. Портфелик вислизнув з-поміж ніг і глухо впав на паркет. Вітя затих з дурненькою посмішкою на обличчі.
Облизавши губи він закохано зазирнув в її очі і промовив: «Не йди». Жінка загнано і безпорадно глянула на нього, але промовчала.
- Залишайся. Зроблю тебе своєю секретаркою. Главою секретаріату. У тебе буде інший портфелик. У нас будуть інші підвіконня.
Але Юля не чула його. Вона підхопила косу, і скуйовджена та пом’ята, побігла в темряву коридору, залишивши по собі на бюлетенях величеньку вм’ятину у формі попи. Вона звикла до інших підвіконь, вона звикла до інших портфелів.
А тепер про любоу. І пробачте.
Наближалася ніч. В ЦВК одна за одною згасали лампи - ставало безлюдно. На стінах містичними потворами витанцьовували тіні. Вітя крокував пустим коридором, кокетливо вимахуючи новим президентським портфелем. На душі було легко і спокійно, він був настільки замріяний, що не одразу побачив її.
Юля швидко дріботіла ніжками на підборах, ніби втікала від чогось. Вона постійно озиралася, часто зупинялася і прислухалася. В такі моменти вона дуже сильно пригортала до себе свій портфелик, наче дитину.
Вітя зупинився, йому захотілося допомогти красивій жінці. Так, в той момент він бачив лише жінку.
- Щось трапилось? За тобою женуться?
- Що? - Юля налякано кинулася в найтемніший куток і притислася до стіни. Проте білий одяг видавав її місцезнаходження.
- Не бійся. Я хочу допомогти. - Вітя почав повільно підходити до жінки.
- Не підходь. - стривожено викрикнула Юля. - Я подам в суд!
- Не бійся. Я тебе більше не скривджу. - Вітя підійшов впритул і відчув запах її парфумів. Юля тремтіла. Вітя теж затремтів.
Обережно, щоб не налякати, він узяв її за руку і повів на світло до вікна. Юля покірно пішла за ним, ховаючи портфелик за своїми формами. Біля вікна вони зупинилися. Усе підвіконня було завалене бюлетенями. Вітя підхопив Юлю на руки і легко посадив її на підвіконня прямо на бюлетені. Жінка від несподіванки зойкнула. Вітя кинув свій портфель на землю і почав ніжно та повільно забирати у Юлі її портфелик. Та спробувала пручатися, не відпускала, чіплялася що є сили, наче це був її єдиний захист. Така боротьба завела їх обох. Вони почали важко дихати, Вітю п’янив аромат її парфумів, а коло з коси на голові дражнило і кликало в ополонку пристрасті.
Як справжній мужчина, він спробував поцілував жінку. Та спочатку хотіла відвернутися, але сильні чоловічі руки втиснули її в бюлетені так, що вона не змогла поворухнутися. Його губи шепотіли солодкі обіцянки і компліменти, в які їй хотілося вірити, але портфелик вона не відпускала, міцно стиснувши його ногами.
Вітя почав діяти наполегливіше, своєю ногою він спробував розімкнути жіночі ніжки, в той же час розплітаючи косу на голові. Юля захвилювалася і задихала ще важче, обпікаючи своїм подихом його щоку. Вітя навалювався все сильніше і сильніше, і Юля відчула, як під нею захрустіли бюлетені.
- Ні… ні… ні… - невпевнено почала благати вона.
- Да, да! Юля! Да! - Вітя відчув слабинку і завівся ще сильніше.
- Так… так… так… - Почала шепотіти розпашіла Юля. Вона була майже готова.
- Вітя… Юля… Вітя… Юля… - шепотіли бюлетені голосами виборців.
- Так! Так! ТАК! - голосили вони в єдиному екстазі.
Ще трошки попручавшись, Юля зойкнула і обм’якла. Портфелик вислизнув з-поміж ніг і глухо впав на паркет. Вітя затих з дурненькою посмішкою на обличчі.
Облизавши губи він закохано зазирнув в її очі і промовив: «Не йди». Жінка загнано і безпорадно глянула на нього, але промовчала.
- Залишайся. Зроблю тебе своєю секретаркою. Главою секретаріату. У тебе буде інший портфелик. У нас будуть інші підвіконня.
Але Юля не чула його. Вона підхопила косу, і скуйовджена та пом’ята, побігла в темряву коридору, залишивши по собі на бюлетенях величеньку вм’ятину у формі попи. Вона звикла до інших підвіконь, вона звикла до інших портфелів.