Дошка пошани
Перші промінчики сонця тільки вишикувалися на верху заводської труби, щоб до 8 ранку пробігти освітити її усю, а комісія уже була біля воріт. Ролан Мартинович знав це, тому чекав з іншого боку брами. Знали це і усі робітники, яким довелося сьогодні вийти на роботу на годину раніше - о п’ятій ранку. Та незадоволення не було ні на обличчі, ні в думках - це була робота, їх робота і вони були вдячні.
- Доброго ранку! Вітаю вас на нашому заводі - перлині нашої компанії. - Показова бадьорість Ролана Мартиновича залишилася непомітною. Йому, як не старшому психологу, а за сумісництвом начальнику відділу кадрів та старшому адміністратору, було легко працювати з людьми, маніпулювати, створювати командний дух та загартовувати інтригами. Комісія для нього теж була роботою і він знав, що справиться з нею. Не дарма він має найбільшу зарплату на цьому заводі.
- Доброго, доброго. Розпочнемо? Не хотілося б вас сильно затримувати. Та й у нас ще 8 перевірок сьогодні. - Голова державної комісії встиг це все сказати, поки виштовхував себе з машини. Поруч його уже чекали дві жіночки, що їхали на задньому сидінні.
- Звісно, я вас розумію. У нас тут все в ідеальному стані, тому буде швидко - самі переконаєтеся. Слава богу, часи постійних змін власників та банкрутств закінчилися. Кризу ми подолали і подолали першими…
- Так, так. От про це я і казав. Менше слів, давайте вже розпочнемо.
- Вибачте. Може чаю? Ви снідали? - Жіночки переглянулися, потім зиркнули у спину начальнику.
- Поснідати? Хм… Можна. З’їв би яєчню. А ви як? Чаю хочете? - Звернувся той до помічниць, які одразу синхронно закивали головою.
- От і прекрасно. А поки будете снідати, я вам розповім трошки про нас, про колектив, про завод.
«Сита комісія - добра комісія» - це Ролан Мартинович знав. Через пів години, одну яєчню, канапки з шинкою і три чашки чаю, вони вже ходили цехами і робили вигляд, що слухають свого гіда. Одна з жіночок починала куняти находу, начальник ось вже десять хвилин намагався дістати з зуба шматок шинки, а Ролан Мартинович все розповідав.
- Як бачите. В цехах повний порядок. Складські приміщення відповідають усім нормам. Будемо завершувати, не хотілося б вас затримувати. Але давайте ще покажу вам нашу гордість. На таких людях і тримається завод. Адже люди - наш головний ресурс.
- Ну, добре. Ведіть. А потім ми вже поїдемо. Пора.
- Я розумію, саме тому обрав подібний маршрут, бо звідти ми одразу попадемо до бокового виходу, де вас чекає уже ваша машина. - Ці слова ще більше розслабили начальника комісії, який уже подумки бідкався, що доведеться пройти весь маршрут знову, щоб повернутися до машини.
Поблукавши трошки вузькими коридорами з безліччю однакових дверей, вони потрапили в досить простору залу. В ній не було ні душі - всі працювали. Крізь запилені вікна пробувалося сонце, що освітлювало стіни, завішані різними дошками з фотографіями, оголошеннями чи незрозумілими списками. Ролан Мартинович вказав на дальню стіну, що була прикрашена краще за інші. На ній висіли державні герб та прапор, а також фото президента. Нижче - та ж сама комбінація, тільки герб, прапор і президент, але компанії.
- Погляньте. Це - наша гордість. Це - найкращий працівник місяця. Можливо ви скажете, що це схоже на соцзмагання, але скажу, що у нас люди багато працюють не за ідею, а за гроші. Вони розуміють, що це їх добробут і пенсія. А вкінці року ми преміюємо того, хто найкраще працював. Це буде 4 дні відпустки та продпакет. Минулого місяця перемогла Олена Квітковська. Вона пропрацювала шість змін, і це не зважаючи на те, що не так давно народила другу дитину. Сильна жінка, хоча на перший погляд так і не скажеш. Власне завдяки їй і ви тут. Після такого рекорду ви і вирішили самі глянути на наші умови і роботу. Ми гордимося! - Ролан Мартинович, здавалося, міг говорити годину. Комісія підійшла до стіни, роздивилася герби, начальник про себе зауважив, що герб, прапор і президент компанії менші за державні і це похвально.
- І як вона так змогла, - вперше заговорила одна з жіночок. Вона роздивлялася рекордсменку, очі якої не передавали жодних емоцій. - Худа, здається такою кволою, ніколи б не подумала.
- Угу. Теж би не повірив, якби зустрів. І не красива, але чемпіонка місяця - прицмокнув начальник - нарешті він дістав той шматочок з зуба.
- Ну, тепер і усе. Ви побачили нас, нашу роботу, нашу гордість. Та весь завод - це наша гордість. Давайте я проведу вас тепер до машини. Сподіваюся, ви задоволені і в звіті це все опишете.
Комісія неквапливо покинула залу. Пройшли прохідну, через яку заходили усі робітники і вийшли у двір. Машина дійсно уже чекала. Швидко попрощалися, сховалися в машину і поїхали. Ролан Мартинович теж поспішив всередину, до прохолоди - сонце вже починало припікати.
***
Як тільки комісія вийшла, а головний психолог подав знак рукою, Олена Квітковська відійшла від стіни і присіла на стільчик. Це ж треба, в її заслужений місячний вихідний довелося вийти на роботу. Ролан Мартинович сказав, що не може провести комісію і не показати дошку пошани. Його ідеєю було виставляти не фото, а самих рекордсменів. Виграв місяць - наступний будеш стояти біля стіни під прапорами. «Це - приклад іншим!» - повторював він, тому їй довелося вийти.
Вона ще в перший день стояння зрозуміла, що легше працювати біля станка, ніж працювати дошкою. Важко цілий день просто стояти і дивитися на сотні інших робітників, що заходять і виходять. До того ж дошка повинна приходити першою, а йти останньою. Олена гірко посміхнулася. Вона сама себе почала вважати дошкою - суха, трошки скрючена, з короткою зачіскою, жовта шкіра, фактично відсутні стегна і груди. І це лише зовнішні ознаки. Всередині теж було сухо. Вона вже давно не плакала - сльози закінчилися ще при народженні першої дитини. А далі криза і завод.
«Гордість» почекала ще пару хвилин і пішла до виходу - сьогодні вона не повинна стояти цілий день, бо вихідний їй дозволили залишити. Треба було повертатися до дітей. В коридорі вона зустріла психолога, але той її нічого не сказав, навіть не глянув. Олена забрали свою карточку, попрощалася з охороною і вийшла у двір. Потім пройшла крізь ворота і стовп позору, на якому висіли найгірші працівники. Олена зиркнула на них, але, на щастя, нікого знайомого не побачила. Не оглядаючись, вона пішла на зупинку чекати на автобус.
P. S. Звиняйте, шо букв багато. І шо не смішно - теж звиняйте. Але поки так. Мені шось поки не весело.
- Доброго ранку! Вітаю вас на нашому заводі - перлині нашої компанії. - Показова бадьорість Ролана Мартиновича залишилася непомітною. Йому, як не старшому психологу, а за сумісництвом начальнику відділу кадрів та старшому адміністратору, було легко працювати з людьми, маніпулювати, створювати командний дух та загартовувати інтригами. Комісія для нього теж була роботою і він знав, що справиться з нею. Не дарма він має найбільшу зарплату на цьому заводі.
- Доброго, доброго. Розпочнемо? Не хотілося б вас сильно затримувати. Та й у нас ще 8 перевірок сьогодні. - Голова державної комісії встиг це все сказати, поки виштовхував себе з машини. Поруч його уже чекали дві жіночки, що їхали на задньому сидінні.
- Звісно, я вас розумію. У нас тут все в ідеальному стані, тому буде швидко - самі переконаєтеся. Слава богу, часи постійних змін власників та банкрутств закінчилися. Кризу ми подолали і подолали першими…
- Так, так. От про це я і казав. Менше слів, давайте вже розпочнемо.
- Вибачте. Може чаю? Ви снідали? - Жіночки переглянулися, потім зиркнули у спину начальнику.
- Поснідати? Хм… Можна. З’їв би яєчню. А ви як? Чаю хочете? - Звернувся той до помічниць, які одразу синхронно закивали головою.
- От і прекрасно. А поки будете снідати, я вам розповім трошки про нас, про колектив, про завод.
«Сита комісія - добра комісія» - це Ролан Мартинович знав. Через пів години, одну яєчню, канапки з шинкою і три чашки чаю, вони вже ходили цехами і робили вигляд, що слухають свого гіда. Одна з жіночок починала куняти находу, начальник ось вже десять хвилин намагався дістати з зуба шматок шинки, а Ролан Мартинович все розповідав.
- Як бачите. В цехах повний порядок. Складські приміщення відповідають усім нормам. Будемо завершувати, не хотілося б вас затримувати. Але давайте ще покажу вам нашу гордість. На таких людях і тримається завод. Адже люди - наш головний ресурс.
- Ну, добре. Ведіть. А потім ми вже поїдемо. Пора.
- Я розумію, саме тому обрав подібний маршрут, бо звідти ми одразу попадемо до бокового виходу, де вас чекає уже ваша машина. - Ці слова ще більше розслабили начальника комісії, який уже подумки бідкався, що доведеться пройти весь маршрут знову, щоб повернутися до машини.
Поблукавши трошки вузькими коридорами з безліччю однакових дверей, вони потрапили в досить простору залу. В ній не було ні душі - всі працювали. Крізь запилені вікна пробувалося сонце, що освітлювало стіни, завішані різними дошками з фотографіями, оголошеннями чи незрозумілими списками. Ролан Мартинович вказав на дальню стіну, що була прикрашена краще за інші. На ній висіли державні герб та прапор, а також фото президента. Нижче - та ж сама комбінація, тільки герб, прапор і президент, але компанії.
- Погляньте. Це - наша гордість. Це - найкращий працівник місяця. Можливо ви скажете, що це схоже на соцзмагання, але скажу, що у нас люди багато працюють не за ідею, а за гроші. Вони розуміють, що це їх добробут і пенсія. А вкінці року ми преміюємо того, хто найкраще працював. Це буде 4 дні відпустки та продпакет. Минулого місяця перемогла Олена Квітковська. Вона пропрацювала шість змін, і це не зважаючи на те, що не так давно народила другу дитину. Сильна жінка, хоча на перший погляд так і не скажеш. Власне завдяки їй і ви тут. Після такого рекорду ви і вирішили самі глянути на наші умови і роботу. Ми гордимося! - Ролан Мартинович, здавалося, міг говорити годину. Комісія підійшла до стіни, роздивилася герби, начальник про себе зауважив, що герб, прапор і президент компанії менші за державні і це похвально.
- І як вона так змогла, - вперше заговорила одна з жіночок. Вона роздивлялася рекордсменку, очі якої не передавали жодних емоцій. - Худа, здається такою кволою, ніколи б не подумала.
- Угу. Теж би не повірив, якби зустрів. І не красива, але чемпіонка місяця - прицмокнув начальник - нарешті він дістав той шматочок з зуба.
- Ну, тепер і усе. Ви побачили нас, нашу роботу, нашу гордість. Та весь завод - це наша гордість. Давайте я проведу вас тепер до машини. Сподіваюся, ви задоволені і в звіті це все опишете.
Комісія неквапливо покинула залу. Пройшли прохідну, через яку заходили усі робітники і вийшли у двір. Машина дійсно уже чекала. Швидко попрощалися, сховалися в машину і поїхали. Ролан Мартинович теж поспішив всередину, до прохолоди - сонце вже починало припікати.
***
Як тільки комісія вийшла, а головний психолог подав знак рукою, Олена Квітковська відійшла від стіни і присіла на стільчик. Це ж треба, в її заслужений місячний вихідний довелося вийти на роботу. Ролан Мартинович сказав, що не може провести комісію і не показати дошку пошани. Його ідеєю було виставляти не фото, а самих рекордсменів. Виграв місяць - наступний будеш стояти біля стіни під прапорами. «Це - приклад іншим!» - повторював він, тому їй довелося вийти.
Вона ще в перший день стояння зрозуміла, що легше працювати біля станка, ніж працювати дошкою. Важко цілий день просто стояти і дивитися на сотні інших робітників, що заходять і виходять. До того ж дошка повинна приходити першою, а йти останньою. Олена гірко посміхнулася. Вона сама себе почала вважати дошкою - суха, трошки скрючена, з короткою зачіскою, жовта шкіра, фактично відсутні стегна і груди. І це лише зовнішні ознаки. Всередині теж було сухо. Вона вже давно не плакала - сльози закінчилися ще при народженні першої дитини. А далі криза і завод.
«Гордість» почекала ще пару хвилин і пішла до виходу - сьогодні вона не повинна стояти цілий день, бо вихідний їй дозволили залишити. Треба було повертатися до дітей. В коридорі вона зустріла психолога, але той її нічого не сказав, навіть не глянув. Олена забрали свою карточку, попрощалася з охороною і вийшла у двір. Потім пройшла крізь ворота і стовп позору, на якому висіли найгірші працівники. Олена зиркнула на них, але, на щастя, нікого знайомого не побачила. Не оглядаючись, вона пішла на зупинку чекати на автобус.
P. S. Звиняйте, шо букв багато. І шо не смішно - теж звиняйте. Але поки так. Мені шось поки не весело.