про мене тоді і про мене зараз. цитатами. С. Андрухович.
„...мій організм шукав цієї гостроти - і знайшов її. Безліч причин збіглося в одному моменті - і я перетворилась на справжню одержиму”.
„Я постійно дрижала від збудження. В мене була підвищена температура і вогкі блискучі очі. Мені дорікали в неуважності, забудькуватості та лінощах. А я думала тільки про той момент, коли побачу на екрані його нікнейм, і про те, як ми не озиватимемося одне до одного впродовж хвилини або двох (мене в цей час уже майже битиме струмом), а потім він скаже мені: „Привіт:)”, і я теж відповім йому: „Привіт:))”.
Він справді був таким, як про нього говорили. Йому подобалось бути злим і він умів ображати. Його злість була з того розряду, що й, приміром, рішення шатенки бути відтепер блондинкою - блондинкою в анектодичному сенсі. Він ніби вбрався в моторошний карнавальний костюм і старанно грав свого персонажа, але грав настільки чесно, що всередину, за його лати, проломитися було неможливо.
Це було доволі сміхотворно дивитись збоку. Але в той момент я могла дивитися тільки зсередини”.
”Це було схоже на похмілля. Вірніше, на відчуття, коли вранці, прокинувшись після вчорашньої гулянки, ти похапцем тремтячою рукою наливаєш собі склянку холодної газованої води, або не наливаєш, а просто припадаєш пересохлими, вкритими твердою кіркою, губами до пластикового горла, і хлебчеш, хлебчеш...”
"Він часто зникав. Він часто переставав мені писати. І тоді я починала стрімко котитись кудись униз, широко витріщивши нажахані очі, і слабо намагаючись вхопитись за що-небудь руками. Мене душили злість і розпач. Я замислювала плани помсти - тисячі планів помсти, один жорстокіший від іншого. Я вирішувала покинути все це... […] Заривалась обличчям в подушку, так, що перекривала собі доступ кисню, і шепотіла його ім’я... „
„Він умів мучити. Як правило, був холодний і смішкуватий. Насміхався з усього підряд, і з усіх, а щоб захиститися від ударів у відповідь, насміхався також із себе. Раптом міг подарувати якийсь потворний натяк на ніжність, з яким я носилася потім, як з писаною торбою, присмоктавшись до нього, наче слимак. І коли я була вже майже певна, що він так само згорає, як і я, він обгортався байдужістю і єдине, що міг мені відцідити, це кілька відморожених речень...”
С. Андрухович, „Сьомга”
„Я постійно дрижала від збудження. В мене була підвищена температура і вогкі блискучі очі. Мені дорікали в неуважності, забудькуватості та лінощах. А я думала тільки про той момент, коли побачу на екрані його нікнейм, і про те, як ми не озиватимемося одне до одного впродовж хвилини або двох (мене в цей час уже майже битиме струмом), а потім він скаже мені: „Привіт:)”, і я теж відповім йому: „Привіт:))”.
Він справді був таким, як про нього говорили. Йому подобалось бути злим і він умів ображати. Його злість була з того розряду, що й, приміром, рішення шатенки бути відтепер блондинкою - блондинкою в анектодичному сенсі. Він ніби вбрався в моторошний карнавальний костюм і старанно грав свого персонажа, але грав настільки чесно, що всередину, за його лати, проломитися було неможливо.
Це було доволі сміхотворно дивитись збоку. Але в той момент я могла дивитися тільки зсередини”.
”Це було схоже на похмілля. Вірніше, на відчуття, коли вранці, прокинувшись після вчорашньої гулянки, ти похапцем тремтячою рукою наливаєш собі склянку холодної газованої води, або не наливаєш, а просто припадаєш пересохлими, вкритими твердою кіркою, губами до пластикового горла, і хлебчеш, хлебчеш...”
"Він часто зникав. Він часто переставав мені писати. І тоді я починала стрімко котитись кудись униз, широко витріщивши нажахані очі, і слабо намагаючись вхопитись за що-небудь руками. Мене душили злість і розпач. Я замислювала плани помсти - тисячі планів помсти, один жорстокіший від іншого. Я вирішувала покинути все це... […] Заривалась обличчям в подушку, так, що перекривала собі доступ кисню, і шепотіла його ім’я... „
„Він умів мучити. Як правило, був холодний і смішкуватий. Насміхався з усього підряд, і з усіх, а щоб захиститися від ударів у відповідь, насміхався також із себе. Раптом міг подарувати якийсь потворний натяк на ніжність, з яким я носилася потім, як з писаною торбою, присмоктавшись до нього, наче слимак. І коли я була вже майже певна, що він так само згорає, як і я, він обгортався байдужістю і єдине, що міг мені відцідити, це кілька відморожених речень...”
С. Андрухович, „Сьомга”