Страхувальна епопея
Перед тим як їхати до Індонезії, зробила страхування із впевненістю, що ним й не скористаюся. Хіба би "апендицит якийсь трапився", - так собі, чесне слово, й казала. Таки трапився. Але страхування було б півбіди. Тут ще й індонезійський лікар-остолоп смоктав із мене гроші перші 3 тижні під ряд, пічкав дорогущими антибіотиками і не дозволяв йти на операцію. З іншого боку страхування робило все, щоби за мене не платити. І таки б навіть за операцію не заплатили, якби не друзі в Україні, блогери, журналісти і моя люба kolomyika, які PZU настільки дістали, що ті таки погодилася виконати свою пряму фунцію - фінансово забезпечити страховий випадок.
Отже, початок лютого, звернулася до лікарні із сильним болем у животі. Перший лікар до якого потрапила, сказав, що "я сама краще знаю, чого мені болить". Другий лікар сказав, що то апендицит і заявив, що лікуватиме мене антибіотиками. Я згадую, що у мене є страхування, тому телефоную до Сінгапуру за номером, який мені дали в PZU Україна. Три дні ніхто не відповідає, але думаю, що то мусить бути Китайський Новий рік, тому всі святкують. На четвертий день пишу до них е-мейла, кажучи, що маю апендицит і потребую іхньої допомоги.
Ще через 3 дні мені відповідають із Банкоку, що тепер вони мною займатимуться. Прислала я їм копії всіх документів, а вони мовчать. Через ще 3 дні телефонують, а ті кажуть, що нічого не отримували. Шлю ще раз. Тайланд присилає копію е-мейла, що всі документи переслали до України і тепер мною займатиметься Коріс (контора-посередник) в Києві. Чекаю на відповідь.
Ще через декілька днів і наступної багатозначної суми потраченої в лікарні, телефоную вже до Києва. Ті мені кажуть, що нічого не отримували, нічого не знають, мого страхового випадку навіть реєструвати не будуть, бо я чекала 2 тижні, щоби з ними зв"язатися. Я їм розповідаю ситуацію із Сінгапуром і Тайландом, аж тоді мені присвоюють страховий номер.
У Києві кажуть, що зв"яжуться із лікарнею і взнають ситуацію. Проходить ще тиждень (всього три). Звичайно, що до лікарні ніхто не дзвонив. У мене вже загострення, що жити не хочеться. 14 днів антибіотиків нічого не дали, два хірурги кажуть робити операцію якнайшвидше і обоє пишуть мені направляння на термінову госпіталізацію, лише мій лікуючий лікар впирається рогом і своїм еґом, що можна й без операції обійтися.
Взнала ціну операції. 1500 тисячі доларів. Але з батьками вирішуємо, що мушу її зробити, і вже не має значення, хто за це платитиме. Якраз через три тижні страхування мені офіційно відмовляє, кажучи, що не дують грошей, бо "операцію не було проведено в триденний термін". А те, що мене тут не оперують, бо на це немає грошей - страхування не цікавить. В PZU, як виявилося потім, є одна жидівка жіночка на прізвище Фрідліб, яка якраз вирішує, кому дати гроші, а кому ні. Як вам?
Я вже сиділа і плакала, два дні підряд від злості, розчарування тою системою і безсилля. Якби не Коломийка, яка почала надзвонювати в Коріс та PZU, якби не її друзі, мої знайомі, журналісти, то вони б тихенько (як завжди?) зкарили б справу, тішачись, що зекономили на ще одній довірливій дурі.
Телефонна та е-мейлова атака Корісу і PZU і вимагання видати гроші зайняли 2 дні, останні 15 годин із них я успішно провела у Emergency Room. Тішило, що лікарня готова розпчати процес підоготовки до операції як тільки появляться гроші. В кінцевому результаті гроші таки пообіцяли. Операцію провели наступного раннього ранку в чудовій лікарні, хороше обладнання, рівень обслуговування, приміщення і персонал. Кращого не могла б бажати.
Я вже майже зажила. Лише організм досі вшоці від кількості медикаментів і болю, які довелося пережити. Гроші страхування досі не виплатило, бо типу чекають на оригінали документів із лікарні. Лікарня на мене давить, але я сама тієї суми платити не збираюся. Наразі. Який з того всього висновок - не знаю. Бути обережними із вибором страхової компанії? Чи не хворіти закордоном? Обидва просто смішні, коли доходить до справжнього "страхового випадку".
Отже, початок лютого, звернулася до лікарні із сильним болем у животі. Перший лікар до якого потрапила, сказав, що "я сама краще знаю, чого мені болить". Другий лікар сказав, що то апендицит і заявив, що лікуватиме мене антибіотиками. Я згадую, що у мене є страхування, тому телефоную до Сінгапуру за номером, який мені дали в PZU Україна. Три дні ніхто не відповідає, але думаю, що то мусить бути Китайський Новий рік, тому всі святкують. На четвертий день пишу до них е-мейла, кажучи, що маю апендицит і потребую іхньої допомоги.
Ще через 3 дні мені відповідають із Банкоку, що тепер вони мною займатимуться. Прислала я їм копії всіх документів, а вони мовчать. Через ще 3 дні телефонують, а ті кажуть, що нічого не отримували. Шлю ще раз. Тайланд присилає копію е-мейла, що всі документи переслали до України і тепер мною займатиметься Коріс (контора-посередник) в Києві. Чекаю на відповідь.
Ще через декілька днів і наступної багатозначної суми потраченої в лікарні, телефоную вже до Києва. Ті мені кажуть, що нічого не отримували, нічого не знають, мого страхового випадку навіть реєструвати не будуть, бо я чекала 2 тижні, щоби з ними зв"язатися. Я їм розповідаю ситуацію із Сінгапуром і Тайландом, аж тоді мені присвоюють страховий номер.
У Києві кажуть, що зв"яжуться із лікарнею і взнають ситуацію. Проходить ще тиждень (всього три). Звичайно, що до лікарні ніхто не дзвонив. У мене вже загострення, що жити не хочеться. 14 днів антибіотиків нічого не дали, два хірурги кажуть робити операцію якнайшвидше і обоє пишуть мені направляння на термінову госпіталізацію, лише мій лікуючий лікар впирається рогом і своїм еґом, що можна й без операції обійтися.
Взнала ціну операції. 1500 тисячі доларів. Але з батьками вирішуємо, що мушу її зробити, і вже не має значення, хто за це платитиме. Якраз через три тижні страхування мені офіційно відмовляє, кажучи, що не дують грошей, бо "операцію не було проведено в триденний термін". А те, що мене тут не оперують, бо на це немає грошей - страхування не цікавить. В PZU, як виявилося потім, є одна жидівка жіночка на прізвище Фрідліб, яка якраз вирішує, кому дати гроші, а кому ні. Як вам?
Я вже сиділа і плакала, два дні підряд від злості, розчарування тою системою і безсилля. Якби не Коломийка, яка почала надзвонювати в Коріс та PZU, якби не її друзі, мої знайомі, журналісти, то вони б тихенько (як завжди?) зкарили б справу, тішачись, що зекономили на ще одній довірливій дурі.
Телефонна та е-мейлова атака Корісу і PZU і вимагання видати гроші зайняли 2 дні, останні 15 годин із них я успішно провела у Emergency Room. Тішило, що лікарня готова розпчати процес підоготовки до операції як тільки появляться гроші. В кінцевому результаті гроші таки пообіцяли. Операцію провели наступного раннього ранку в чудовій лікарні, хороше обладнання, рівень обслуговування, приміщення і персонал. Кращого не могла б бажати.
Я вже майже зажила. Лише організм досі вшоці від кількості медикаментів і болю, які довелося пережити. Гроші страхування досі не виплатило, бо типу чекають на оригінали документів із лікарні. Лікарня на мене давить, але я сама тієї суми платити не збираюся. Наразі. Який з того всього висновок - не знаю. Бути обережними із вибором страхової компанії? Чи не хворіти закордоном? Обидва просто смішні, коли доходить до справжнього "страхового випадку".