НАМ 35!
Це відбулося 10 вересня 1978 року в селі Красносілля під великою яблунею у дворі Ключника Петра Панасовича. Настанову і молитву благословіння звершував Пилип Петрович Лимар. Музична група була з Кіровограду, молодь і хор - з Черкас. Лімузином для нас служила Жигулі 6, якою аж з Казахстану приїхав старший брат Каті Петро. Він був військовим, і міг собі дозволити машину, яка на той час була досить шикарною. Майже тиждень готувалися до весілля. Готували столи, лавки, забиваючи кілки в землю в огороді. А в останню ніч сестри з церкви готували обід для гостей. Було на весіллі десь біля 400 душ. Це було свято не тільки для нас, друзів, церкви, а й для всього села. Слово Боже слухали уважно.
Катя третя дитина в сім’ї з восьми дітей і єдина сестра серед семи братів. З дитинства намагалася не відставати від хлопців. І це у неї виходило. З 15 років навчалася і працювала в Черкасах та була за маму для своїх братів у місті. Батько Каті був пресвітером у сільській баптистській церкві, а його сім’я була єдиною багатодітною сім’єю в селі. Доводилося часто вести нерівну боротьбу і з місцевою владою і з вчителями в школі, захищаючи дітей не тільки від несправедливих образ, а й їхню ще не дуже міцну дитячу віру в Бога.
Вперше Катю я побачив у Черкасах, коли мені було 15 років. Я утікав з уроків по суботам, щоб потрапити на регентські курси, які проводив Василь Сергійович Волянський. Так ось, на цих курсах навчався тато Каті. Якось завітала туди по якійсь справі гарна чорнява дівчина в старенькому полатаному пальтішку. Її посмішка і доброта, здавалося, прикрашала її дуже скромну одіж. Мені подумалося тоді, що справжнє багатство людини визначається не зовнішнім виглядом, а впевненим поглядом у майбутнє та радісним настроєм.
Після служби в Армії я три роки працював, а потім перебрався до обласного центру, вступив до технічного училища. Маму я втратив у 17 років, тому вирішив для себе: закінчу навчання і відразу буду одружуватися. Були певні сумніви, переживання і помилки, але потрібно було приймати самостійні рішення. Не знаю чому, але я призначив побачення Каті в певному місці, в певний час, не сказавши їй про це, а просто помолившись Богу. Бог був милостивий до мене і пішов назустріч моїй невпевненості. І вона таки туди прийшла! Це незабутній момент зустрічі.
Ми ні одного дня не мали активної дружби. Церква, співанки, розбір Слова, поїздки з відвіданням церков по селам, толоки - це були місця спілкування і побачень. На сьогодні ми маємо п’ять дітей, шість онуків. Щасливі і вдячні Богові. Доньок віддали заміж, синам ще прийдеться пройти подібний, але вже свій шлях. Хай Бог допоможе за прозаїкою життя бачити маленькі Божі чуда. І вони з часом виростуть у великі.