Рясне мандрування
Вирішив сьогодні розбавити лютневу тугу прогулянкою в моєму улюбленому стилі, тобто пішки кудись далеко і в місця, куди нормальні люди гуляти не ходять. Цього разу це була подорож із рідної (колись) Сімсотки до спального району з евфонічною назвою Рясне-2. Про культурний шок і разючу екзистенцій ну прірву між Рясним і рештою Львова писати зараз не буду (львів’яни зрозуміють, а нельвів’янам пояснювати довго і нецікаво, але, зрештою, коли-небудь треба буде провести «антропологічне дослідження» цієї території). Зроблю цей пост таким собі тревелогом із фоточками у стилі Варламова чи Артемія Татьяновича, чи кого там іще, хто таке полюбляє. Подорож виявилася неочікувано цікавою особливо з перспективи споглядання «градієнтного» (а почасти різкого) переходу села в місто. Така собі припинена урбанізація (бо ж хто його знає, як би все трапилося, якби совки не зволікали із забудовою села дев’ятиповерхівками, а продовжили свій панельний розвій і надалі) чи навпаки, поступовий «відкат» до коренів.
Коротка довідка. Рясне і Рясне-2 - два мікрорайони на околиці Львова, забудованих у кінці 80-их на місці села Рясне (колишнє Рясне-Польське, бо поруч є Рясне-Руське, яке ще досі окреме село), яке в ту пору якраз приєднали до складу Львова. Картина знайома всім мешканцям великих міст колишньої червоної імперії. Оскільки район цей напрочуд молодий і заселявся, знову ж-таки, представниками робітничих професій (по той бік вулиці Шевченка - головної вулиці району - потужна промзона, яка частково й досі тішить львів’ян і гостей міста виробами з фанери і прогресивними трамваями), у широкого загалу мешканців міста Лева склалася специфічна думка щодо ряснян. За майже тридцять років існування спальника його демографічний склад дещо «розгерметизувався», але колорит безумовно зберігся. Але то таке.
Отож першим ділом я вийшов крізь двори на вулицю Липинського (колишня Ульянівська), звернув на Варшавську і тут одразу ж зрозумів неминучість карколомних пригод. Вулиця Варшавська забудована практично повністю одно- двоповерховими садибами, деякі з яких давно закинуті (закинуті будинки стали лейтмотивом моєї прогулянки). Поблизу залізниця і багато мостів, що збереглися ще з австрійських часів.
Далі я став іти по ґрунтовій дорозі біля підніжжя схилу (Кортумової гори, як я потім дізнався), яка насправді називалася вулицею Петрицького. Будиночки там різні, бували багаті, бували й такі.
Потому була вулиця Винниця. Колись там селилися виноградарі, а зараз - кришнаїти співають свої мантри на території гаражного кооперативу. Черговий міст і далі ще один. Зауважу, що вулиця Винниця розділяється на дві частини: одна йде вгору, цивілізованим чином, інша ж - спрямовується в хащі, де, як показала карта, все ж є приватні будинки і сполучення з іншими об’єктами міської інфраструктури.
Досить мальовниче місце насправді, Вікіпедія каже, що його заселили вимушеними репатріантами з Підляшшя, Холмщини і Лемківщини (воно й не дивно, вулиця розташована в гористій і лісистій місцині), та з місцевими поспілкуватися не вдалося. Без машини там жити, втім, тяжкувато.
Ось така закинута дорога в частині вулиці, що, вочевидь, слугує дачним поселенням. За кілька метрів від мене паслися кури й качки, а хатки радше нагадували якесь тихе село, попри те, що за якихось двісті метрів звідти пускав дим і гарчав фанерний завод (гордість району, як писав хтось).
Нарешті попереду замайоріли стіни легендарного фанерного заводу і стара будівля залізничної станції, і я ступив на асфальтований тротуар. Далі почалося власне Рясне.
Трохи постзаробітчанського неонародництва.
Трохи релігійного фанатизму.
Іще трохи.
Жартую. Ось і згадки про польське минуле села. Пам’ятник полякам, що брали участь у визвольних змаганнях 1918 року (табличку відбили, але стрічки регулярно оновлюють (нагадує схожий пам’ятник на Клепарові)) і новий костел, напрочуд симпатичний, через що і разюче контрастує із загальною архітектурною картиною району.
А ось і пам’ятник борцям за волю України.
Як же без котиків?
Ось черговий міст, велодоріжковий, за яким мета моєї подорожі - Рясне-2, мікрорайон, що складається з однієї вулиці, яка огинає його по колу (прямо як вулиця Ентузіастів на Русанівці).
Пройшовшись по Рясному-2 (фоток не робив,купив воду і кип’ятильник на полігон, один раз зі мною привіталися місцеві діти, от і все), я повернувся до первинного Рясного і пішов назад вулицею Шевченка, де не оминув нагоди зафіксувати на пікселях тлінь і мерзоту запустіння, а також два прикольних горбаня-запорожці.
Загалом так. Дуже настроєвою видалася мандрівка, неочікувано насиченою всілякими речами вартими уваги і подальших спостережень, а також спонукала нарешті щось написати і чимось поділитися. Гуляйте околицями своїх міст, бо центрА - то для мажорів і туристів.
Коротка довідка. Рясне і Рясне-2 - два мікрорайони на околиці Львова, забудованих у кінці 80-их на місці села Рясне (колишнє Рясне-Польське, бо поруч є Рясне-Руське, яке ще досі окреме село), яке в ту пору якраз приєднали до складу Львова. Картина знайома всім мешканцям великих міст колишньої червоної імперії. Оскільки район цей напрочуд молодий і заселявся, знову ж-таки, представниками робітничих професій (по той бік вулиці Шевченка - головної вулиці району - потужна промзона, яка частково й досі тішить львів’ян і гостей міста виробами з фанери і прогресивними трамваями), у широкого загалу мешканців міста Лева склалася специфічна думка щодо ряснян. За майже тридцять років існування спальника його демографічний склад дещо «розгерметизувався», але колорит безумовно зберігся. Але то таке.
Отож першим ділом я вийшов крізь двори на вулицю Липинського (колишня Ульянівська), звернув на Варшавську і тут одразу ж зрозумів неминучість карколомних пригод. Вулиця Варшавська забудована практично повністю одно- двоповерховими садибами, деякі з яких давно закинуті (закинуті будинки стали лейтмотивом моєї прогулянки). Поблизу залізниця і багато мостів, що збереглися ще з австрійських часів.
Далі я став іти по ґрунтовій дорозі біля підніжжя схилу (Кортумової гори, як я потім дізнався), яка насправді називалася вулицею Петрицького. Будиночки там різні, бували багаті, бували й такі.
Потому була вулиця Винниця. Колись там селилися виноградарі, а зараз - кришнаїти співають свої мантри на території гаражного кооперативу. Черговий міст і далі ще один. Зауважу, що вулиця Винниця розділяється на дві частини: одна йде вгору, цивілізованим чином, інша ж - спрямовується в хащі, де, як показала карта, все ж є приватні будинки і сполучення з іншими об’єктами міської інфраструктури.
Досить мальовниче місце насправді, Вікіпедія каже, що його заселили вимушеними репатріантами з Підляшшя, Холмщини і Лемківщини (воно й не дивно, вулиця розташована в гористій і лісистій місцині), та з місцевими поспілкуватися не вдалося. Без машини там жити, втім, тяжкувато.
Ось така закинута дорога в частині вулиці, що, вочевидь, слугує дачним поселенням. За кілька метрів від мене паслися кури й качки, а хатки радше нагадували якесь тихе село, попри те, що за якихось двісті метрів звідти пускав дим і гарчав фанерний завод (гордість району, як писав хтось).
Нарешті попереду замайоріли стіни легендарного фанерного заводу і стара будівля залізничної станції, і я ступив на асфальтований тротуар. Далі почалося власне Рясне.
Трохи постзаробітчанського неонародництва.
Трохи релігійного фанатизму.
Іще трохи.
Жартую. Ось і згадки про польське минуле села. Пам’ятник полякам, що брали участь у визвольних змаганнях 1918 року (табличку відбили, але стрічки регулярно оновлюють (нагадує схожий пам’ятник на Клепарові)) і новий костел, напрочуд симпатичний, через що і разюче контрастує із загальною архітектурною картиною району.
А ось і пам’ятник борцям за волю України.
Як же без котиків?
Ось черговий міст, велодоріжковий, за яким мета моєї подорожі - Рясне-2, мікрорайон, що складається з однієї вулиці, яка огинає його по колу (прямо як вулиця Ентузіастів на Русанівці).
Пройшовшись по Рясному-2 (фоток не робив,купив воду і кип’ятильник на полігон, один раз зі мною привіталися місцеві діти, от і все), я повернувся до первинного Рясного і пішов назад вулицею Шевченка, де не оминув нагоди зафіксувати на пікселях тлінь і мерзоту запустіння, а також два прикольних горбаня-запорожці.
Загалом так. Дуже настроєвою видалася мандрівка, неочікувано насиченою всілякими речами вартими уваги і подальших спостережень, а також спонукала нарешті щось написати і чимось поділитися. Гуляйте околицями своїх міст, бо центрА - то для мажорів і туристів.