місіонери
Занурюючи пера у каламар, поставлений на животі,
ми писали додому, милий, що ця земля не прощає,
і що звідси одна дорога, і що нільські коні в кущах
шелестять удосвіта. І ставало не до листів
регулярно о третій. Часом - трохи пізніше.
Упіймавши твій ритм, перекинута горілиць,
я гойдалась, як чаша, що боїться пролитися
і лишити на постелі нафтові плями масні.
А тоді прокидались ми вже, як на стелі спальні
світлотіні вечірні крутили химерне німе кіно.
Нам хотілося пити, завжди бракувало прісної,
ми труїлись міазмами, смородом колоніальним.
Віддираючи шкіру по клаптях від тебе, від себе,
пам’ятаєш, я вийшла у місто вперше сама.
Риболови із електричними, ще живими, сомами,
водовози із кіньми печальними, сухоребрими,
всі на площу квапились, я теж пішла, а проте,
відмовляли легені і тіло жило нерадо
вдалині від зібганих совістей і простирадел,
вдалині від зволожених пальців та епітеліїв.
Але і найпружніше тіло одного дня
аж зітхне і захоче зірки поналиплі скинути.
Глянь: шаман вирізає із литки кусні власного м’яса,
місту злива потрібна, його пожирають піски.
Ти мене забирав, ти зі мною не говорив,
а лише проникав і поширювався, як вірус,
а вони годували плоттю свій ліс папірусний,
риб і сов, що у цих краях полюють на риб.
Ми писали додому, вустами до сургуча
припадали в надії з листом відправити янгола.
Хай старий листоноша, з середини літа п’яний
просурмить у ріжок - і впаде остання печать.
Ми хотіли лише сповістити: у землях, де ми -
важливіші не ночі, не сІм’я, не води і не міазми,
а - жертовник.
Як всюди.
І може настати день,
коли кості сяйнуть. І скінчиться,
скінчиться м’ясо.
ми писали додому, милий, що ця земля не прощає,
і що звідси одна дорога, і що нільські коні в кущах
шелестять удосвіта. І ставало не до листів
регулярно о третій. Часом - трохи пізніше.
Упіймавши твій ритм, перекинута горілиць,
я гойдалась, як чаша, що боїться пролитися
і лишити на постелі нафтові плями масні.
А тоді прокидались ми вже, як на стелі спальні
світлотіні вечірні крутили химерне німе кіно.
Нам хотілося пити, завжди бракувало прісної,
ми труїлись міазмами, смородом колоніальним.
Віддираючи шкіру по клаптях від тебе, від себе,
пам’ятаєш, я вийшла у місто вперше сама.
Риболови із електричними, ще живими, сомами,
водовози із кіньми печальними, сухоребрими,
всі на площу квапились, я теж пішла, а проте,
відмовляли легені і тіло жило нерадо
вдалині від зібганих совістей і простирадел,
вдалині від зволожених пальців та епітеліїв.
Але і найпружніше тіло одного дня
аж зітхне і захоче зірки поналиплі скинути.
Глянь: шаман вирізає із литки кусні власного м’яса,
місту злива потрібна, його пожирають піски.
Ти мене забирав, ти зі мною не говорив,
а лише проникав і поширювався, як вірус,
а вони годували плоттю свій ліс папірусний,
риб і сов, що у цих краях полюють на риб.
Ми писали додому, вустами до сургуча
припадали в надії з листом відправити янгола.
Хай старий листоноша, з середини літа п’яний
просурмить у ріжок - і впаде остання печать.
Ми хотіли лише сповістити: у землях, де ми -
важливіші не ночі, не сІм’я, не води і не міазми,
а - жертовник.
Як всюди.
І може настати день,
коли кості сяйнуть. І скінчиться,
скінчиться м’ясо.