Чужі картинки в моїй голові 22: дощ змиє всі сліди
Я іду під холодним весняним дощем і думаю про те, як добре, що він не сильний.
Парасольки у мене, як завжди немає, а виглядати, як гурт Kiss з чорними потоками косметики на обличчі мені якось не дуже посміхається.
Я майже біжу по вечірній вулиці, поспішаю, щоб сховатися від води в рятівному супермаркеті (та і їжі прикупити не завадить, а то в холодильнику мене чекає незаймана чистота полиць і давній спогад, що колись там були продукти).
Чергова велика крапля падає мені на обличчя, я інстинктивно мружуся і раптом пригадую, як якогось далекого вечора в іншому житті ми з тобою йшли під однією парасолькою на двох під такою ж холодною зливою, але мені було тепло. Просто від відчуття присутності тебе. Тут і зараз. Під парасолькою. В моєму житті. Я тоді була щаслива, просто не знала цього. Тоді все було просто і попереду, здавалося, безліч таких моментів. Я помилялася. І тоді, коли гадала, що все буде, і потім ще багато разів, коли не помічала того, що було.
Мені стає сумно від цього спогаду і здається дико романтичним, якби сльози змішалися з краплинами дощу на обличчі. Шкода, я не вмію плакати, тому картинка в голові так і залишилася картинкою. Та і настрій від цієї невідповідності якось одразу покращився.
Я вже не біжу під дощем, мені вже байдуже, бо тепер я насолоджуюся ним. Не такий він уже і холодний, та і взагалі.
Я просто гуляю і думаю про те, інше життя, якого ніколи не буде... Так добре, що дощ, він одразу змиває з мене ці думки і брудними потоками води несе їх кудись подалі.
Я думаю, а яка ймовірність того, що ти зараз теж ідеш по вулиці і цей самий дощ барабанить в твою парасольку? Так само ступаєш по калюжах, ідеш в потоках води і, можливо, якісь з них якраз ті, які так і не змішалися з моїми невиплаканими слізьми. Це було б дуже символічно.
Картинка така яскрава, що я мимоволі посміхаюся і руйную залишки драми в своїй голові...
Парасольки у мене, як завжди немає, а виглядати, як гурт Kiss з чорними потоками косметики на обличчі мені якось не дуже посміхається.
Я майже біжу по вечірній вулиці, поспішаю, щоб сховатися від води в рятівному супермаркеті (та і їжі прикупити не завадить, а то в холодильнику мене чекає незаймана чистота полиць і давній спогад, що колись там були продукти).
Чергова велика крапля падає мені на обличчя, я інстинктивно мружуся і раптом пригадую, як якогось далекого вечора в іншому житті ми з тобою йшли під однією парасолькою на двох під такою ж холодною зливою, але мені було тепло. Просто від відчуття присутності тебе. Тут і зараз. Під парасолькою. В моєму житті. Я тоді була щаслива, просто не знала цього. Тоді все було просто і попереду, здавалося, безліч таких моментів. Я помилялася. І тоді, коли гадала, що все буде, і потім ще багато разів, коли не помічала того, що було.
Мені стає сумно від цього спогаду і здається дико романтичним, якби сльози змішалися з краплинами дощу на обличчі. Шкода, я не вмію плакати, тому картинка в голові так і залишилася картинкою. Та і настрій від цієї невідповідності якось одразу покращився.
Я вже не біжу під дощем, мені вже байдуже, бо тепер я насолоджуюся ним. Не такий він уже і холодний, та і взагалі.
Я просто гуляю і думаю про те, інше життя, якого ніколи не буде... Так добре, що дощ, він одразу змиває з мене ці думки і брудними потоками води несе їх кудись подалі.
Я думаю, а яка ймовірність того, що ти зараз теж ідеш по вулиці і цей самий дощ барабанить в твою парасольку? Так само ступаєш по калюжах, ідеш в потоках води і, можливо, якісь з них якраз ті, які так і не змішалися з моїми невиплаканими слізьми. Це було б дуже символічно.
Картинка така яскрава, що я мимоволі посміхаюся і руйную залишки драми в своїй голові...