Закопане
Перший приємний сюрприз у польському Закопаному чекав на нас, щойно продрали очі. Селились у готельчик (у них це називається пансіонатом) затемна і не побачили навколишніх краєвидів. А вранці - ось вони, Татри, у перших променях сонця. Величенька галявина біля готелю, як не дивно, не забудована.
Фольклорне містечко Закопане на відміну від голландського Волендама http://sestra-yuliya.livejournal.com/139424.html, де за дверима пряничних будиночків відчувалось приховане місцеве життя, здалося простішим, відкритішим і ще більше орієнтованим на туризм.
У зароблянні грошей на приїжджих, здається, задіяні всі - і дорослі, і діти. Продають, катають на конях, музикують посеред вулиці, нелегально торгують квитками на підйомники. Центральна вулиця Крупувки, ринок, вершина найближчої гори Губалувки заповнені сувенірами місцевого виробництва і китайськими дрібничками. Хоча, треба сказати, місцевого все ж більше.
Закопанська смакота - овечі та козячі сири. Їх кілька видів - солоні, малосольні, копчені, напівкопчені. Наша гід цілком серйозно сказала: приїхати б на довше і сісти на молочно-кислу дієту…
Традиційне заняття місцевих мешканців (гуралів, татранських горян) - скотарство. Серед сувенірів переважають всілякі шкіряні та хутряні вироби, дублянки, шкірянки, паски, килимки, а також різьблене дерево. Дуже багато всього рукодільного - вишитого гладдю і оздобленого мереживом. Кажуть, що гуральські господині дуже вправні: шиють, плетуть, вишивають.
Туристичний сезон у Закопаному не завершується ніколи. Влітку - атакують любителі полазити по горах, взимку - гірськолижники. Хоча зими, кажуть, тут затяжні, сніжні й холодні (волого ж). Саме містечко, мене це вразило, повністю опалюється термальними водами. Хоча, все одно у дерев’яних будиночка, певно, взимку не дуже спекотно: біля кожної хати - заготовлені дрова.
Дерев’яна архітектура Закопаного - захват. Найстаріші будинки відносяться до 19-го століття. Однак їх майже не відрізниш від сучасних: потемніле за зиму дерево усією родиною відчищають і миють щовесни і воно знову світлішає. І давні, і сучасні будинки витримані в одному стилі, так званому гуральському.
Гострокуті дахи і дашки, щоб сніг не затримувався, різьблені балкончики, максимум природних матеріалів в оздобленні… Навіть пластикові вікна, а їх небагато, - такі, коричневі, під дерево. У цього народного стилю, здається, є послідовники чи стилізатори - два польські архітектори, батько і син.
Переважна більшість дерев’яних будиночків здається під житло. На межі літа й осені від 40 злотих за добу (приблизно 120 грн), взимку, думається, дорожче.
У Закопаному багато костелів і каплиць. Сфотографувала два кам’яні - один в гуральському стилі і такий, трохи дивний, сучасний. Його відвідував Папа Іван Павло Другий, про що свідчить табличка. Таких табличок у Закопаному кілька. Ну любили вони свого Папу.
Ще гарніші дерев’яні костели - внизу і на горі. Ось дерев’яна капличка на вершині гори Губалувка. Лави з колод прямо під відкритим небом.
До речі, на саму Губалувку ми потрапили на гірському трамвайчику. Поляки, чула, називали його «колєйка». Мова самих гуральців, казала гід, досить специфічна, навіть не всі поляки її розуміють. А гуральські народні пісні ми чули, видались схожими на наші. Щось таке вічне, жартівливе: дівки-парубки.
.
З вершини Губалувки відкрились краєвиди.
На вершині - таке ж жваве торгівельне життя, як і внизу. Ось традиційні гуральські головні убори: чоловічий капелюх і жіноча хустка. Правда, їхня хустка - нічого особливого? У скринях наших бабусь таких повно - зі схожими трояндами, з такими ж торочками.
Загалом гуральський жіночий стрій - це пишна біла блуза (на ринку продаються вишиті білим по білому) і темний сарафан, красиво зашнурований на грудях і талії. Чоловіки ходять у білих сорочках і таких собі вовняних штанцях, що скидаються на розношені гамаші з розрізами внизу. На стегнах ті штанці … вишиті! Традиційний музичний інструмент гуралів - скрипка.
Іншу вершину - гори Каспрови верх - ми, чесно сказати, «підкорили» теж на підйомнику. Тут був уже не гірський трамвай, а підвісна канатна дорога. Серце завмирало, коли вагончик зупинявся. Та все одно, страшнішої канатки, ніж у Дніпропетровську, я поки не бачила.
На горі Каспрови верх. Майже дві тисячі метрів над рівнем моря.
Внизу - Долина п’яти озер.
А на самій горі - колишній кордон зі Словаччиною. Татри (в Україні ці самі гори звуться Карпатами), що колись роз’єднували, зараз об’єднують дві країни. Зайдеш за прикордонний стовпчик - і твій телефон миттєво переходить з польського на словацького мобільного оператора. Така дивина.
Татри з боку Словаччини.
На горі починається пояс альпійських луків, тільки трава і подекуди ялівець.
Гори в камуфляжі
Птахи, що ховаються в кущиках ялівцю, майже ручні. Ми фотографували одну з різних боків, знімали на відео, вона була не проти.
Саме містечко Закопане охайне, квітуче.
Іноді просто дивуєшся, куди примудрились місцеві позапихати оті квіточки і кущики - у горщик, видовбаний з колоди, в старий візок, в недіючу криницю.
Оригінально, з використанням етноречей оформлені деякі кафе і фасади будиночків.
Поруч із Закопаним розташований Татранський Національний парк. Туризм там обмежений. Пересуватись можна тільки позначеними маршрутами.
По Закопаному можна гуляти пішки або їздити на маршрутках (їх називають «мікробусами»), це коштує 3 злотих (приблизно 9 грн), зате сидиш, не штовхають. На вершини довколишніх гір доставляють підйомники. Швидко і зручно, хоча недешево. І бувають черги.
Закопанська мерія. Нічого особливого, звичайна скляна будівля, але тут таких мало.
Пам’ятник Тітусу Халубінському. Знайшла про нього: варшавський лікар, який першим відкрив і популяризував курортну цінність Закопаного.
А ось і головний представник закопанської фауни - песик місцевої породи, призначеної спеціально для випасання овець. У Закопаному майже культ цього собаки: його зображення на листівках, брелоках та інших сувенірах. З дорослими собаками туристів фотографують за гроші, песиків пропонють взяти за просто так.
Як розповіла гід, у Закопаному є певний конфлікт між суспільними верствами. Простий люд, що називає себе гуралями, в основному задіяний у турбізнесі і змалечку привчає своїх дітей заробляти на приїжджих. Місцева ж інтелігенція - лікарі, вчителі - називає себе принципово по-іншому, «закоп’ячниками», і орієнтує нащадків на хорошу освіту і виїзд із Закопаного. Вищих навчальних закладів у містечку нема: хто поїхав навчатись, назад не поспішає вертатись.
А про ті краї, виявляється писав і Рильський. Випадково знайшла.
Ти мені недовго снилась -
У гуральськім буйнім танці,
В золотім народнім строї,
На сніжистій верховині
Губалівської гори…
Наступним нашим містом був Відень. Напишу трохи згодом, коли впорядкую фото.
Фольклорне містечко Закопане на відміну від голландського Волендама http://sestra-yuliya.livejournal.com/139424.html, де за дверима пряничних будиночків відчувалось приховане місцеве життя, здалося простішим, відкритішим і ще більше орієнтованим на туризм.
У зароблянні грошей на приїжджих, здається, задіяні всі - і дорослі, і діти. Продають, катають на конях, музикують посеред вулиці, нелегально торгують квитками на підйомники. Центральна вулиця Крупувки, ринок, вершина найближчої гори Губалувки заповнені сувенірами місцевого виробництва і китайськими дрібничками. Хоча, треба сказати, місцевого все ж більше.
Закопанська смакота - овечі та козячі сири. Їх кілька видів - солоні, малосольні, копчені, напівкопчені. Наша гід цілком серйозно сказала: приїхати б на довше і сісти на молочно-кислу дієту…
Традиційне заняття місцевих мешканців (гуралів, татранських горян) - скотарство. Серед сувенірів переважають всілякі шкіряні та хутряні вироби, дублянки, шкірянки, паски, килимки, а також різьблене дерево. Дуже багато всього рукодільного - вишитого гладдю і оздобленого мереживом. Кажуть, що гуральські господині дуже вправні: шиють, плетуть, вишивають.
Туристичний сезон у Закопаному не завершується ніколи. Влітку - атакують любителі полазити по горах, взимку - гірськолижники. Хоча зими, кажуть, тут затяжні, сніжні й холодні (волого ж). Саме містечко, мене це вразило, повністю опалюється термальними водами. Хоча, все одно у дерев’яних будиночка, певно, взимку не дуже спекотно: біля кожної хати - заготовлені дрова.
Дерев’яна архітектура Закопаного - захват. Найстаріші будинки відносяться до 19-го століття. Однак їх майже не відрізниш від сучасних: потемніле за зиму дерево усією родиною відчищають і миють щовесни і воно знову світлішає. І давні, і сучасні будинки витримані в одному стилі, так званому гуральському.
Гострокуті дахи і дашки, щоб сніг не затримувався, різьблені балкончики, максимум природних матеріалів в оздобленні… Навіть пластикові вікна, а їх небагато, - такі, коричневі, під дерево. У цього народного стилю, здається, є послідовники чи стилізатори - два польські архітектори, батько і син.
Переважна більшість дерев’яних будиночків здається під житло. На межі літа й осені від 40 злотих за добу (приблизно 120 грн), взимку, думається, дорожче.
У Закопаному багато костелів і каплиць. Сфотографувала два кам’яні - один в гуральському стилі і такий, трохи дивний, сучасний. Його відвідував Папа Іван Павло Другий, про що свідчить табличка. Таких табличок у Закопаному кілька. Ну любили вони свого Папу.
Ще гарніші дерев’яні костели - внизу і на горі. Ось дерев’яна капличка на вершині гори Губалувка. Лави з колод прямо під відкритим небом.
До речі, на саму Губалувку ми потрапили на гірському трамвайчику. Поляки, чула, називали його «колєйка». Мова самих гуральців, казала гід, досить специфічна, навіть не всі поляки її розуміють. А гуральські народні пісні ми чули, видались схожими на наші. Щось таке вічне, жартівливе: дівки-парубки.
.
З вершини Губалувки відкрились краєвиди.
На вершині - таке ж жваве торгівельне життя, як і внизу. Ось традиційні гуральські головні убори: чоловічий капелюх і жіноча хустка. Правда, їхня хустка - нічого особливого? У скринях наших бабусь таких повно - зі схожими трояндами, з такими ж торочками.
Загалом гуральський жіночий стрій - це пишна біла блуза (на ринку продаються вишиті білим по білому) і темний сарафан, красиво зашнурований на грудях і талії. Чоловіки ходять у білих сорочках і таких собі вовняних штанцях, що скидаються на розношені гамаші з розрізами внизу. На стегнах ті штанці … вишиті! Традиційний музичний інструмент гуралів - скрипка.
Іншу вершину - гори Каспрови верх - ми, чесно сказати, «підкорили» теж на підйомнику. Тут був уже не гірський трамвай, а підвісна канатна дорога. Серце завмирало, коли вагончик зупинявся. Та все одно, страшнішої канатки, ніж у Дніпропетровську, я поки не бачила.
На горі Каспрови верх. Майже дві тисячі метрів над рівнем моря.
Внизу - Долина п’яти озер.
А на самій горі - колишній кордон зі Словаччиною. Татри (в Україні ці самі гори звуться Карпатами), що колись роз’єднували, зараз об’єднують дві країни. Зайдеш за прикордонний стовпчик - і твій телефон миттєво переходить з польського на словацького мобільного оператора. Така дивина.
Татри з боку Словаччини.
На горі починається пояс альпійських луків, тільки трава і подекуди ялівець.
Гори в камуфляжі
Птахи, що ховаються в кущиках ялівцю, майже ручні. Ми фотографували одну з різних боків, знімали на відео, вона була не проти.
Саме містечко Закопане охайне, квітуче.
Іноді просто дивуєшся, куди примудрились місцеві позапихати оті квіточки і кущики - у горщик, видовбаний з колоди, в старий візок, в недіючу криницю.
Оригінально, з використанням етноречей оформлені деякі кафе і фасади будиночків.
Поруч із Закопаним розташований Татранський Національний парк. Туризм там обмежений. Пересуватись можна тільки позначеними маршрутами.
По Закопаному можна гуляти пішки або їздити на маршрутках (їх називають «мікробусами»), це коштує 3 злотих (приблизно 9 грн), зате сидиш, не штовхають. На вершини довколишніх гір доставляють підйомники. Швидко і зручно, хоча недешево. І бувають черги.
Закопанська мерія. Нічого особливого, звичайна скляна будівля, але тут таких мало.
Пам’ятник Тітусу Халубінському. Знайшла про нього: варшавський лікар, який першим відкрив і популяризував курортну цінність Закопаного.
А ось і головний представник закопанської фауни - песик місцевої породи, призначеної спеціально для випасання овець. У Закопаному майже культ цього собаки: його зображення на листівках, брелоках та інших сувенірах. З дорослими собаками туристів фотографують за гроші, песиків пропонють взяти за просто так.
Як розповіла гід, у Закопаному є певний конфлікт між суспільними верствами. Простий люд, що називає себе гуралями, в основному задіяний у турбізнесі і змалечку привчає своїх дітей заробляти на приїжджих. Місцева ж інтелігенція - лікарі, вчителі - називає себе принципово по-іншому, «закоп’ячниками», і орієнтує нащадків на хорошу освіту і виїзд із Закопаного. Вищих навчальних закладів у містечку нема: хто поїхав навчатись, назад не поспішає вертатись.
А про ті краї, виявляється писав і Рильський. Випадково знайшла.
Ти мені недовго снилась -
У гуральськім буйнім танці,
В золотім народнім строї,
На сніжистій верховині
Губалівської гори…
Наступним нашим містом був Відень. Напишу трохи згодом, коли впорядкую фото.