Вірш дня. Ірина Старовойт

[serebryannka]

***
Неписаним правилом є не писати про нас.
Рухи для двох щиріші, доки без назв.
Сніги утікають, зрадивши зиму й тих,
хто до весни дожити так і не встиг.
Небо кругле й безлюдне. Небо знає печаль.
Темні води розлуки хлюпочуть своїми звичаєм
в непочатих дощах. Проти хвилі пливем, пливем.
Тільки щось не пускає: смертне, значить, живе.

На старих фотографіях біло-коричневі дні.
Білі стіни будівель коричні по другій війні.
Так вертали додому. На лицях оздобний піт:
посивілий мій вуйко, а поруч - наопаш - дід.
Тим то снились бабуні (щоночі) четвертий рік,
а бабуня боялись сон той змити з повік,
лиш сплакнувши. Лишали нам, бо пора,
кілька правил поводження - заповідей добра.
Хліба просити в молитві на день, терпіння - на вік,
слухати й дурнів, бо мудрі не все праві.
Не склинати при дітях, не залишати сміття
у періоди затишку (цілу решту життя).

Очі згори пильнують за тим раз у раз.
В кожному домі спогади старші за нас.

Ірина Старовойт, із поетичної збірки «Гронінгенський рукопис»