Цвіт життя..?
Розмова про шлюб і т.п. нагадала мені, що я давно хотіла написати цей пост. про своє ставлення до дітей.
як і до будь чого у цьому світі, ставлення до дітей в мене інколи варіюється, особливо коли бачу капризних дівчаток чи пихатих хлопчиків...чи маленьких принцес...хоча діти в тому не винні..то ж, здається, все виховання батьків, чи не так?
менше з тим. я маленьких дітей взагалі обожнюю..) біля них хочеться постійно радіти життю. я вірю, що діти відчувають дорослих людей...принаймні так хочеться думати. так от. грію себе спогадом, як до мене тягнувся один малюк з хіпової сім*ї, як тягнув ручки і усміхався мені...як повертав за мною голову по кімнаті...ех) значить, не така я ще пропаща людина.
останнім часом діти викликають в моїй душі якийсь трепет...якесь піднесення... особливо коли вони з адекватними батьками. я ледь не розплакалася у кондитерській, в якій мило купували тортик мама з сином (хлопцю десь 5 років)...як вони бавляться в двориках, як посміхаються небу і сонцю, як уміють висловити те, чого не скаже дорослий...які вони правдиві і чесні!
і просто хочеться накинутися на тих батьків, які курять, п*ють при своїх дітях, матюкаються, або б*ють своїх маленьких продовжувачів роду...таким не можна народжувати. навіть у цій старіючій країні.
колись я досить довго працювала з дітьми, і вони навіть мене любили...я придумувала їм все нові і цікаві заняття...і вони ходили до мене...а потім я їх зрадила. я перестала бути дитиною. ні, я ще й досі дитини у багато чому в цьому світі...у поглядах, звичках, бажаннях, особливо поведінці, розмові...але я вже не чиста, як вони...на мені вже хтось писав першіі літери буття...я не знаю на скільки вони правильні.
перший інстинкт материнства (той, що я пам*ятаю) проявився в 15 років. трішки зарано, правда?) потім він звісно одразу стих...а зараз...я знаю, що ще дуже довго не зважусь на дитину, бо спочатку треба вирости і виховати себе. і в голові не вкладається що через рік уже 20...і я не знаю як жити - поспішати чи розтягувати моменти, збирати чи губити людей, піклуватися про кар*єру чи сім*ю...
певно, немає у цього запису логічного завершення. тут могли б звучати сотні риторичних питань і тисячі висновків і припущень...і це все одно не наблизило б до знання.
як і до будь чого у цьому світі, ставлення до дітей в мене інколи варіюється, особливо коли бачу капризних дівчаток чи пихатих хлопчиків...чи маленьких принцес...хоча діти в тому не винні..то ж, здається, все виховання батьків, чи не так?
менше з тим. я маленьких дітей взагалі обожнюю..) біля них хочеться постійно радіти життю. я вірю, що діти відчувають дорослих людей...принаймні так хочеться думати. так от. грію себе спогадом, як до мене тягнувся один малюк з хіпової сім*ї, як тягнув ручки і усміхався мені...як повертав за мною голову по кімнаті...ех) значить, не така я ще пропаща людина.
останнім часом діти викликають в моїй душі якийсь трепет...якесь піднесення... особливо коли вони з адекватними батьками. я ледь не розплакалася у кондитерській, в якій мило купували тортик мама з сином (хлопцю десь 5 років)...як вони бавляться в двориках, як посміхаються небу і сонцю, як уміють висловити те, чого не скаже дорослий...які вони правдиві і чесні!
і просто хочеться накинутися на тих батьків, які курять, п*ють при своїх дітях, матюкаються, або б*ють своїх маленьких продовжувачів роду...таким не можна народжувати. навіть у цій старіючій країні.
колись я досить довго працювала з дітьми, і вони навіть мене любили...я придумувала їм все нові і цікаві заняття...і вони ходили до мене...а потім я їх зрадила. я перестала бути дитиною. ні, я ще й досі дитини у багато чому в цьому світі...у поглядах, звичках, бажаннях, особливо поведінці, розмові...але я вже не чиста, як вони...на мені вже хтось писав першіі літери буття...я не знаю на скільки вони правильні.
перший інстинкт материнства (той, що я пам*ятаю) проявився в 15 років. трішки зарано, правда?) потім він звісно одразу стих...а зараз...я знаю, що ще дуже довго не зважусь на дитину, бо спочатку треба вирости і виховати себе. і в голові не вкладається що через рік уже 20...і я не знаю як жити - поспішати чи розтягувати моменти, збирати чи губити людей, піклуватися про кар*єру чи сім*ю...
певно, немає у цього запису логічного завершення. тут могли б звучати сотні риторичних питань і тисячі висновків і припущень...і це все одно не наблизило б до знання.