Джизусу
Свята пахнуть ялинками,
Переповненими поїздами,
Кухонною метушнею,
Безпритульними, що мають чим поживитися,
Оманливими знижками, алкоголем,
Мандаринами, головним болем.
На Різдво я сиджу у кафе,
Насолоджуюся «Терновим полем».
Хтось, хто народився, сидить навпроти.
Дудлить віскі, курить кубинські сигари -
В нього сьогодні днюха, йому не забороняють.
Це вже потім, коли за нами
(Веселими або холодними)
Нарешті поприбирають,
Його зареєструють у списку святих,
Вичитають за всі посиденьки зі мною,
Покартають, може навіть покарають.
Витріпають його душу разом з килимами,
Якими столи застеляли,
І будуть чекати, як божого змилування,
Коли ж він нарешті здохне.
Як смоківниця, всохне.
Він же прийшов, щоб його розп’яли…
А він же насправді
Любив Боба Марлі,
Кататися на скейтборді,
Не розпускати шмарклі,
Кидати камінці по воді (чи метати бісер)
Плести феньки чи з горобини намисто.
Він любив жити…
Та що людям до чужих любовей?
Хворі серцем і головою,
Вони возвістили його месією -
Знайшли третього зайвого.
Придумали ту історію зі стайнею,
Витягнули просто з-за столу.
Я не дивилася в його очі,
Я опустила свої додолу.
Мене чомусь цікавила проблема з власними шнурками.
Так треба, Джизусе, в наступному житті поїдемо на Багами.
А поки що дай історії йти своїм кроком,
Вічність за вічністю, рік за роком.
*дякую за натхнення Ірці Загладько, в якої було ДН у день, коли написався цей вірш, апостолу, від якого у мене мурашки по шкірі, і пиву "Тернове поле")
Переповненими поїздами,
Кухонною метушнею,
Безпритульними, що мають чим поживитися,
Оманливими знижками, алкоголем,
Мандаринами, головним болем.
На Різдво я сиджу у кафе,
Насолоджуюся «Терновим полем».
Хтось, хто народився, сидить навпроти.
Дудлить віскі, курить кубинські сигари -
В нього сьогодні днюха, йому не забороняють.
Це вже потім, коли за нами
(Веселими або холодними)
Нарешті поприбирають,
Його зареєструють у списку святих,
Вичитають за всі посиденьки зі мною,
Покартають, може навіть покарають.
Витріпають його душу разом з килимами,
Якими столи застеляли,
І будуть чекати, як божого змилування,
Коли ж він нарешті здохне.
Як смоківниця, всохне.
Він же прийшов, щоб його розп’яли…
А він же насправді
Любив Боба Марлі,
Кататися на скейтборді,
Не розпускати шмарклі,
Кидати камінці по воді (чи метати бісер)
Плести феньки чи з горобини намисто.
Він любив жити…
Та що людям до чужих любовей?
Хворі серцем і головою,
Вони возвістили його месією -
Знайшли третього зайвого.
Придумали ту історію зі стайнею,
Витягнули просто з-за столу.
Я не дивилася в його очі,
Я опустила свої додолу.
Мене чомусь цікавила проблема з власними шнурками.
Так треба, Джизусе, в наступному житті поїдемо на Багами.
А поки що дай історії йти своїм кроком,
Вічність за вічністю, рік за роком.
*дякую за натхнення Ірці Загладько, в якої було ДН у день, коли написався цей вірш, апостолу, від якого у мене мурашки по шкірі, і пиву "Тернове поле")