Про зникнення галантності
На цій світлині ви бачите випускний у 1895 році в одному з жіночих пансіонатів. Саме про красу і вишуканість, яка. як видається, може відійти у минуле, й буде мій сьогоднішній допис.
Нещодавно запримітив одну цікаву особливість в українців з-за Збруча, які, приїжджаючи на свята до Львова і прагнучи тут побачити «справжню українську культуру і традиції», швидко розчаровуються, оскільки вертепи, вишиванки, дідухи. багаті застілля, колядки і щедрівки тепер вже є повсюди і вони тими видовищами вже переситилися. І як тут пояснити братові-східнякові, що те, що йому тут, на кожному кроці, впарюють як «правдиву українську культуру», насправді є лише її частиною.
Бо. у довоєнному Львові, як і в усій Галичині, українська культура мала два складники (зрештою, як і кожна національна культура в Європі): перший складник української культури - міський: другий складник української культури - рустикальний (від франц, «rustique», що можна перекласти як «сільський» чи «простий»).
Можливо, хтось і здивується, але в українських родинах передвоєнного Львова (не лише інтелігенції), ніхто ні у Надвечір'я Різдва Христового, ні на Щедрий Вечір та на інші свята не одягав вишиванок і не заставляв столи глечиками та череп’яними полумисками з їдою.
Звичайно, усі дванадцять пісних страв були на святковому столі. Але, як усе те було сервіроване! З оказії свята діставалося з креденса і розкладалося столове срібло, різноманітні набори більших і менших тарелів, тарілок і тарілочок (порцеляна), салатниці, кришталеві вазочки на кутю, фужери, келихи і келішки, а для кожного члена родини - по кілька ложок і ложечок та ножів різного призначення.
Якщо вже сідалося до родинного святкового столу, то чоловіки були в елегантних костюмах з напрасованими на кант (стрілку) штанами і, як жартували, треба було «вважати, аби не порізатися», а жінки - у вишуканих, нерідко оксамитових, сукнях, шовкових блузках, з коронками (мереживом) та ін.
Про те, що значило мати виховання в добропорядній українській родині передвоєнного часу, чи не найкраще свідчить життя світлої пам'яті Лариси Крушельницької, яку багато хто з нас знав особисто. Адже формування малої Лариси проходило у домі, де загальноприйнятим було, що дівчинка грає на фортепіано, а хлопчик вже марить себе у військових строях. Тоді обід подавали точно у наперед визначеній годині за вишукано сервірованим столом (за яким обов'язковою була присутність кожного з членів сім’ї), мали віденську освіту, декламували не лише своїх поетів, влаштовували домашні театри, а за вечірнім столом дозволяли собі різні «вільнодумства».
Знаючи усі ці нюанси, нас вже не повинно дивувати, чому сьогодні ми маємо сотні світлин із зображеннями, приміром. Михайла Грушевського під час його проживання у Львові чи Соломії Крушельницької (у тому числі, за святковим столом) і на жодній (!) з них, які зроблені в Галичині, ці світочі західноукраїнської інтелігенції не є вбраними у вишиванки. Жодної нетеатральної знимки!
Те ж саме і по інших відомих постатях з галицьких міст і містечок. У чому справа? Річ у тім. що ця частина українського передвоєнного суспільства, яка мешкала у містах, ідентифікувала себе саме з міською, а не рустикальною культурою. І справа тут не в аристократичному походженні частини з тих представників (хоча, деякі з них цілком правомірно зараховували себе до нащадків гербової шляхти), а у тому, що кожен з них мав триматися давніх традицій свого роду чи, як би тепер сказали, своєї соціально-національної ніші.
Прийшовши до Львова, радянська влада зробила все для того, щоби перемішати обидва ці складники галицько-української культури: міський і рустикальний, долучивши у цей вінегрет ще й різношерстних переселенців з різних місць СРСР. які за своєю ментальністю були звичайним радянським «перекотиполем»...
Відтоді, коли нас щось запитують, замість нашого галантного «прошу?», з'явилося жорстке «що?», а на місце рафінованим традиціям міської культури таки нашого народу, прийшли інші традиції, теж наші, але з іншим, неміським, присмаком...
Оригінальна назва: Про зникнення галантності і галицького шарму (або, чому нас привчили їсти без столового ножа)
Автор: Микола Бандрівський