гірське - 2
Перша частина тут - подорож у Середньовічну Тустань
У Воловці - а звідти мав початися наступний етап нашої мандрівки - ми були
тільки о пів на третю.
А в планах - видертися на Гимбу, звідти - на Великий Верх (висота 1598 метрів),
потім треба було спуститися в долину і знайти місце для ночівлі. Хто був там,
той розуміє: нам треба було ДУЖЕ поспішити.
Орієнтовна довжина маршруту - 15 кілометрів, залишок часу - п’ять із половиною годин.
До сироварні звивистою дорогою ми вийшли за якісь півтора години. Я був у шоці,
бо два роки тому ми спускалися цією ж дорогою вниз, і пленталися лісом зо три години.
Щоправда, тоді дощило (унизу - ота дощова дорога).
Ми поспішали. І вперше від вокзалу у Воловці сіли на привальчик аж під сироварнею.
Біля метеостанції зустріли двох вуйків. Ті були трохи під мухою, сказали, що в нас нема шансів,
і лиш до Великого Верху - чотири години ходьби. Якщо то правда - то ми мали би заночувати на вершині.
Невесело...
На фото нижче - шлях до Великого Верху.
Що ближче до вершини - то холодніше ставало. Під ногами було більше снігу,
в обличчя дмухав зимний вітер.
А на фото нижче наші дівчата нагадують космонавтів, які першими висадилися на місяць.
Зверніть увагу на тінь - сонце вже дуже низько.
Через півтора години з того часу, як ми стріли двох вуйків, ми вже були десь за триста метрів
до вершини. Лишилося зробити найважчий ривок. Саме тут підйом найкрутіший.
Іван перед стартом.
І ось ми на горі!!! Я слухаю "Горрри", дівчата на нас більше не зляться, Любиш знимкує сонце,
яке ми лишаємо позаду.
Я був такий радий, що з Великого Верху простягалася відкрита та безхмарна панорама!
Бо два роки тому нам не повезло: тоді навколо були такі хмари, що за двадцять метрів уже
не було нічого видно.
Тоді йшло до грози, і ми мусили швидко спуститися вниз. Цього разу ми теж довго не затрималися на вершині.
Лигнули по ковтку домашнього вина - і вниз. На нас уже сідала ніч. Ми ще бачили сонце, але його
промені вже не освітлювали долину.
І тут почався найбільш екстремальний етап мандрівки.
Виявилося, що Великий Верх з боку Воловця охороняв нас від вітру. Як тільки ми почали спуск
із іншого боку - потрапили під буревій. За десять хвилин носи, щоки та губи були такі ж задубілі,
як узимку. Від переохолодження досі маю на носі якусь болячку.
Тоді ж я загубив свою кумедну жовту кепку - її забрав у мене вітер. Ну і хай носить, мені не шкода.
Місце для табору знайшли десь о 20-45. За півгодини розклали намети, розпалили
багаття, назбирали дров і вже поставили готувати вечерю.
Потім настало свято шлунку та втомлених мізків - вечеря та гра „П’ю до тебе”. По колу
пішов глінтвейн, чвертка горілки, пляшка коньяку і літр пива. Усе це підсолоджувалося
тостами, приперчувалося анекдотами і домішувалося піснями.
На цьому місці, певне, треба ще раз подякувати Петру, Йванові та двом чарівним дівчатам -
Дзині й Каті - за чудову подорож!
Що цікаво, ранок був абсолютно чистим, не було й натяку на похмілля.
Цілу галявину вкривав... іній. Дерева навколо - ще голі. Вони ще навіть не забрунькувалися.
Пляшка води на половину перетворилася на лід. А ось так виглядають уранці гілки,
що лежать поздовж струмка.
Ми вчетверте за дві доби їмо гречану кашу з рибними консервами і мандруємо вниз,
до водоспаду Шипіт.
На галявині, куди щоліта з’їжджаються сотні неформалів, ще порожньо. Зате
біля водоспаду - купи туристів.
Шипіт і село, до якого він входить, - Пилипець - стають „попсовим” місцем. Тут виросли
нові ресторанчики та хатини. Два роки тому їх ще не було! Коли ми були в селі цього разу,
там якраз бралися тягти новий підйомник для лижників. Цивілізація-мати.
Ще одна зміна - це потужність водоспаду. Весною, після відлиги, він значно сильніший.
Два роки тому ми ходили туди влітку, то він був лагідним (див. нижче).
Посередині між Пилипцем і Подобовцем - селом, через яке проходить траса, Ваня робить останню фотографію.
Вдалині біліє Боржава, справа - Великий Верх.
На цьому все, чекайте продовжень. Сподіваюсь, вони прийдуть щонайшвидше)))
Перша частина тут - подорож у Середньовічну Тустань