Кімната-музей Василя Симоненка
У справжніх поетів немає дня смерті - є тільки день народженняНарешті зважився відвідати з другом місце, де працював у Черкасах Василь Симоненко. Музейну кімнату було відкрито 8 січня 1998 року до дня народження поета. Біля входу в будівлю цього року було відкрито меморіальну дошку. З одного боку - барель'єф з портретом Симоненка
з іншого - напис: "Я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу"
В затишному приміщенні сиділа жінка, яка розповіла багато цікавого. З правої сторони, на підлозі, стоїть ось така статуетка:
і біля неї навшпиньки присів відвідувач:)
Вище - кілька фотографій (які були були засклені, тому і світло відбивається. Тепер зрозуміло, чому на фотографії ще кажуть світлини:)
На перпендикулярній стіні - ось такі:
Пам'ятник на могилі Симоненка:
Ось такі в нього були посвідчення працівника двох газет:
та диплом про закінчення Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка:
Кілька рукописів "за склом":
Легенда про зайшлого чоловіка. Цікаво спостерігати процес написання вірша. Видно, скільки доповнень, виправлень, коректив потрібно внести, щоб твір сприймався цілісним.
А ось це в дечому унікальний лист - зміст другої збірки Симоненка... яка друкувалася тільки після його смерті.
Збереглося багато фотографій, де Василь запрацьований. В редакції газети був друг-фотограф Ігор Федорович Осадчий, який завжди залишав кілька знімків для Василя. Говорив: "Загляну в кабінет, а там Василь замислений. Я крадькома його й клацну:)"
Ось цю фотографію, де внизу дві голови видніються, я не додумався повністю клацнути, а вона досить цікава. В Інтернеті можна знайти ось таку, обрізану версію. А зліва - то Анатоль Перепадя, український перекладач, один з найближчих друзів (варто тільки почитати Василеві листи), що загинув у ДТП в 2008р. Переклав з італійської сонети Петрарки.
Ще кілька фото І.Ф. Осадчого:
В кутку кімнати розташований стіл:
Капелюх і плащ, які Ганна Федорівна передала в музей:
Та друкарська машинка, за якою він працював:
Поруч стоїть шафа, де лежать книги, що їх читав Василь Симоненко. А ще ось такий цікавий експонат:
Знайшовши цю підкову на березі Дніпра, Василь довго роздумував про про її історію. І вирішив забрати собі на щастя, повісивши при вході в кабінет.
Ще я почув розповідь про сон Василя від тієї жінки. Так от, він розповів його Миколі Сому:
"Коні в запряжці тягнуть воза, на якому сидять Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Тарас говорить:
- Василю, ходи до нас.
Я виліз на віз, а в цей час коні галопом помчали. Я й кричу:
- Чекайте, Сома забули, почекайте.
- А Сом нехай пішки йде."
Мабуть, пророчий сон...
А ще Микола Томенко подарував музичний центр, на якому охочі можуть послухати живий голос Василя Симоненка. Я делікатно відмовився:). А взагалі, Микола Томенко багато робить для розвитку української культури і, зокрема, для вшанування пам'яті Симоненка. Один з найбільш шанованих депутатів, один з небагатьох...
Цікава стаття ще одного друга, Бориса Олійника. Та облишмо: він же такий молодий...