100 дней после детства
Нє, я не про "Сто дней после детства": успехи и провалы Януковича: Голос России, а про Сто дней после детства С. Соловьйова.
Не буду писати про сам фільм :) Це вже третій переглянутий мною фільм Соловьйова (Буличов мені не пішов). Можу однозначно сказати, що мені його роботи подобаються.
Основна лінія і герой (Мітя Лопухін) обіграна гарно, виразно.
Склалося враження, що тло (інші герої, вчителька, медсестра, піонервожатий-скульптор) спеціально показані недолугими, місцями переграними, кострубатими.
Вчителька дозволяє собі на цілу аудиторію рявкнути про те, що учень у капелюсі виглядає "глупо", реагує на репліки учнів, влаштовує сумнівної якості педексперимент відправляючи Мітю і Гліба за сметаною в одній упряжці.
Піонервожатий-скульптор явно "лєва людина", яка не просто не вміє працювати з дітьми, а й буденному житті з ними справи не мав ніколи. "Штовхає" пафосні речі про Джоконду і її посмішку, цитує Мікеланджело, читає Лєрмонтова, ставить його ж "Маскарад", збирається щось ваяти, а в процесі та результаті виходить, що поліз із своїм зубилом і молотком у дитячі душі-голови й наваяв. За цілий фільм лише одна фраза Сергія Борисовича здалася мені дійсно вдалою у конкретній ситуації.
Лікар (медсестра?) фліртує з Мітькою (0_0).
Потішила наявність у фільмі: хлопчика, який "може дістати все" (Петя Лєбєдєв); лідера-активіста, який прекрасно володіє мистецтвом окозамилювання для власної вигоди (Гліб) та сина якогось партійного (Фуріков), якому все сходить з рук.
Яскравий приклад того, які люди щасливі в тій системі та країні (та й в цій теж, як це не прикро). Не лірично-сентиментальні Міті чи тихо закохані і здатні до самопожертви Соні, а приземлені раціональні Гліби, Лєни, Лєбєдєви і Фурікови.
-----
Не лякайтеся, це Стефця сьогодні о 6 прокинулася і більше спати не захотіла, а я таким чином стараюся не заснути (О_О).
Не буду писати про сам фільм :) Це вже третій переглянутий мною фільм Соловьйова (Буличов мені не пішов). Можу однозначно сказати, що мені його роботи подобаються.
Основна лінія і герой (Мітя Лопухін) обіграна гарно, виразно.
Склалося враження, що тло (інші герої, вчителька, медсестра, піонервожатий-скульптор) спеціально показані недолугими, місцями переграними, кострубатими.
Вчителька дозволяє собі на цілу аудиторію рявкнути про те, що учень у капелюсі виглядає "глупо", реагує на репліки учнів, влаштовує сумнівної якості педексперимент відправляючи Мітю і Гліба за сметаною в одній упряжці.
Піонервожатий-скульптор явно "лєва людина", яка не просто не вміє працювати з дітьми, а й буденному житті з ними справи не мав ніколи. "Штовхає" пафосні речі про Джоконду і її посмішку, цитує Мікеланджело, читає Лєрмонтова, ставить його ж "Маскарад", збирається щось ваяти, а в процесі та результаті виходить, що поліз із своїм зубилом і молотком у дитячі душі-голови й наваяв. За цілий фільм лише одна фраза Сергія Борисовича здалася мені дійсно вдалою у конкретній ситуації.
Лікар (медсестра?) фліртує з Мітькою (0_0).
Click to viewПотішила наявність у фільмі: хлопчика, який "може дістати все" (Петя Лєбєдєв); лідера-активіста, який прекрасно володіє мистецтвом окозамилювання для власної вигоди (Гліб) та сина якогось партійного (Фуріков), якому все сходить з рук.
Яскравий приклад того, які люди щасливі в тій системі та країні (та й в цій теж, як це не прикро). Не лірично-сентиментальні Міті чи тихо закохані і здатні до самопожертви Соні, а приземлені раціональні Гліби, Лєни, Лєбєдєви і Фурікови.
-----
Не лякайтеся, це Стефця сьогодні о 6 прокинулася і більше спати не захотіла, а я таким чином стараюся не заснути (О_О).